Жили собі дід та баба. Вже й старі стали, а дітей нема. Журяться дід та баба: «Хто нашої й смерті догляне, що в нас дітей нема?» От баба й просить діда:
— Поїдь, діду, в ліс, вирубай там мені деревинку, та зробимо колисочку, то я положу деревинку в колисочку та й буду колихати; от буде мені хоч забавка!
Дід спершу не хотів, а баба все просить та просить. Послухався він, поїхав, вирубав деревинку, зробив колисочку... Положила баба ту деревинку в колисочку, колише й пісню співає:
Люлі-люлі, Телесику,
Наварила кулешику,
Буду тебе годувати.
Колихала-колихала, аж поки полягали вони увечері спати. Встають уранці — аж з тієї деревинки та став синок маленький. Вони так зраділи, що й не сказати! Та й назвали того сина Телесиком.
Росте той синок й росте — і такий став гарний, що баба з дідом не навтішаються з нього.
От як підріс він, то й каже:
— Зробіть мені, тату, золотий човник і срібнеє весельце, буду я рибку ловити та вас годувати!
От дід зробив золотий човник і срібнеє весельце, спустили на річку, він і поїхав. То оце він їздить по річці, ловить рибку та годує діда й бабу, наловить та віддасть — і знову поїде. А мати йому їсти носить. Та й каже:
— Гляди ж, сину, як я кликатиму, то пливи до бережка, а як хто чужий, то пливи далі!
От мати наварила йому снідати, принесла до берега та й кличе:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Телесик почув.
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка снідати принесла.
Пливе. Пристав до бережка, наївся, напився, відіпхнув золотий човник срібним весельцем і поплив далі рибку ловити.
А змія й підслухала, як мати кликала Телесика, та прийшла до берега і давай гукати товстим голосом:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він чує.
— То ж не моєї матінки голос! Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі!
Махнув весельцем — човник і поплив. А змія стояла-стояла та й пішла від бережка геть.
От мати Телесикова наварила йому обідати, понесла до бережка та й кличе:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
Він почув:
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! Це ж моя матінка мені обідати принесла.
Приплив до бережка, наївся, напився, віддав матері рибку, що наловив, відіпхнув човник і поплив знову.
А змія приходить до берега та знов товстим голосом:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він почув, що не материн голос, та махнув весельцем:
— Пливи, пливи, човнику, далі! Пливи, пливи, човнику, далі! Човник і поплив далі.
Змія бачить, що нічого не вдіє, та пішла до коваля:
— Ковалю, ковалю! Скуй мені такий тоненький голосок, як у Телесикової матері!
Коваль і скував. Вона пішла до бережка й стала кликати:
Телесику, Телесику!
Приплинь, приплинь до бережка!
Дам я тобі їсти й пити!
А він думав, що то мати.
— Ближче, ближче, човнику, до бережка! То ж мені матінка їсти принесла!
Та й приплив до бережка. А змія його мерщій ухопила з човна та й понесла до своєї хати.
— Зміючко Оленко, відчини!
Оленка й відчинила, змія ввійшла в хату.
— Зміючко Оленко, натопи піч так, щоб аж каміння розпадалося, та спечи мені Телесика, а я піду гостей покличу, та будемо гуляти.
Та й полетіла кликати гостей.
От Оленка натопила піч так, що аж каміння розпадається а тоді й каже:
— Сідай, Телесику, на лопату! А він каже:
— Коли ж я не вмію,— як його сідати?
— Та вже сідай! — каже Оленка. Він і положив на лопату руку.
— Так? — каже.
— Та ні-бо: сідай зовсім! Він положив голову:
— Отак, може?
— Та ні-бо, ні! Сідай увесь!
— А як же? Хіба так? — та й поклав ногу.
— Та ні-бо,— каже Оленка,— ні, не так!
— Ну, так покажи ж,— каже Телесик,— бо я не знаю як. Вона й стала показувати, та тільки сіла, а він за лопату та й укинув її в піч, і заслінкою піч затулив, а сам замкнув хату, зліз на превисоченного явора та й сидить. От змія прилітає з гостями.
— Зміючко Оленко, відчини!
Не чуть.
— Зміючко Оленко, відчини!
Не озивається.
— От вража Оленка, вже десь повіялась.
От змія сама відчинила хату, повходили гості, посідали за стіл. Відслонила змія заслінку, вийняла з печі, та й їдять — думали, що то Телесик. Попоїли добре, повиходили надвір та й качаються по траві.
— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись!
А Телесик із явора:
— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!
Вони слухають... Де це? Та знов:
— Покочуся, повалюся, Телесикового м'ясця наївшись.
А він знову:
— Покотіться, поваліться, Оленчиного м'ясця наївшись!
Вони далі:
— Що воно таке?
Давай шукати, давай дивитися, та й угледіли Телесика на яворі. Кинулись до явора та й почали його гризти. Гризли-гризли аж зуби поламали, а не перегризуть. Кинулись до коваля:
— Ковалю-ковалю, покуй нам такі зуби, щоб того явора перегризти!
Коваль і скував. Вони як почали знову... От-от уже перегризуть. Коли летить табун гусей. Телесик їх і просить:
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
А гуси й кажуть:
— Нехай тебе середні візьмуть!
А змії гризуть-гризуть... Аж летить знову табун гусей. Телесик і просить:
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
Так і ці йому кажуть:
— Нехай тебе задні візьмуть!
А явір аж тріщить. Відпочинуть змії та й знов гризуть, відпочинуть та й знов... Аж летить іще табун гусей. Телесик так їх просить:
Гуси-гуси, гусенята!
Візьміть мене на крилята
Та понесіть до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
І ці кажуть:
— Нехай тебе заднє візьме!
Та й полетіли.
Сидить сердешний Телесик, от-от явір упаде, от-от доведеться пропасти! Коли це летить собі одне гусеня: відбилося — насилу летить, Телесик до нього:
Гуся-гуся, гусенятко!
Візьми мене на крилятко
Та понеси до батенька,
А в батенька їсти, й пити,
Ще й хороше походити!
От воно:
— Сідай!— каже та й ухопило його на крила. Та втомилось сердешне, так низько несе. А змія за ним — ледве не вхопить його — женеться. Та таки не наздогнала. От воно принесло та й посадило Телесика на призьбі, а само ходить по двору, пасеться.
От сидить Телесик на призьбі та й слухає, що в хаті робиться. А баба напекла пиріжків, та виймає в печі, і каже:
— Це тобі, діду, пиріжок, а це мені пиріжок!
А Телесик знадвору:
— А мені?
То це вона знову виймає пиріжки та:
— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
А Телесик знову:
— А мені?
Вони й почули. Що це?
— Чи ти чуєш, діду, щось наче гукає?
— Та то,— каже дід,— мабуть, так учувається.
Та знов баба:
— Оце тобі, дідусю, пиріжок, а це мені!
— А мені? — каже з призьби Телесик.
— Отже, таки озивається! — говорить баба та зирк у вікно — аж на призьбі Телесик. Вони тоді з хати, та вхопили його, та внесли в хату, та такі раді...
А гусятко ходить по двору, то мати й побачила.
— Он гусятко ходить. Піду впіймаю та заріжу.
А Телесик каже:
— Ні, мамо, не ріжте, а нагодуйте його! Коли б не воно, то я б у вас і не був.
От вони нагодували його, й напоїли, і під крильця насипали пшона. Так воно й полетіло.
От вам казочка, а мені бубликів в'язочка.