Ваша дитина ще тільки намагається тримати голівку. Куди покладеш – там лежить. М'яке ліжечко, безпечний манеж, навколо одні іграшки. А потім, коли він починає лазити по кутах, все чіпати і пробувати на зуб, батьки раптом виявляють, що будинок просто напханий різними "жахливими" предметами: гострими, важкими, б'ються, брудними, отруйними. Стоп. Адже йдеться про звичайні виделки, квіткові горщики, відро для сміття, шампунь, тарілки, стільці, тобто предмети нашого повсякденного побуту, без яких неможливо обходитися. А для малюка вони є реальними джерелами небезпеки. Що ж робити? Це питання постає перед усіма батьками, і кожен вирішує його по-своєму. Хтось – як мати однорічного Івана: “Я сховала всі небезпечні предмети подалі”. Інші – як батьки Соні (11 місяців): “Велику частину дня Соня проводить у манежі”. Або - як бабуся Танюші (1 рік 8 місяців): "Я ходжу за нею буквально по п’ятках і, якщо вона бере щось не те, відразу відбираю". Але чи довго ми зможемо відокремлювати навколишній світ від дитини чи дитини від навколишнього світу? Дітям належить у ньому жити і, отже, необхідно навчитися уникати небезпек так само, як вони навчилися дихати, смоктати груди, тримати голівку. Рано чи пізно дитині доведеться дізнатися, що гострий ніж, вогонь – обпалюючий, а з дивана боляче падати. І річ тут не в безтурботності батьків. Якби нам вдавалося невпинно контролювати своїх дітей, то безперервними заборонами ми загнали б їх у психологічну в'язницю, пригнічуючи особистість та розвиваючи шалену кількість комплексів. Класик педагогіки XX століття Януш Корчак у своїй книзі “Як любити дітей” сформулював цю думку ще більш категорично: ми маємо визнати за нашими дітьми право на помилку чи понівечимо заборонами їхнє життя.

Читати далі: