25. Зі слів Чубар Сіми Василівни, яка проживає в с. Єлизаветівка Маловисківського району, записала Гаценюк Валя.
Могила Віра Володимирівна
Я ходила в школу, їли макуху. Була також сусідка, звали її Горденко Стеша, вона померла. Багато людей померло, коли носили з села одежу. В 1933 році був добрий врожай але бандити не давали взяти нічого, жодного колоска, судили за колосок, а то й розстрілювали. Варили акацію, а коли привозили силос, вибирали качанці, видавлювали кукурудзяний сік. В 1933 дівчинку зарізали і носили продавали на базарі. В сім’ї було троє дітей, але вижила лише я.
26. Зі слів Могили Віри Володимирівни (1922), яка проживає в с. Велика Северинівка.
Вітіневич Олександра Трофимівна
У 1933 році люди їли молочай, собак, котів і навіть власних дітей. Була одна дівчина. Якось вона пішла на тік, була дуже голодна, згребла жменьку зерна з землею, наїлась і померла. Багато людей помирало в голодомор.
27. Зі слів Вітіневич Олександри Трофимівни (1895), яка проживала в м. Нова Прага.
Лучанова Марія Миколаївна
Мені було 7 років, але я добре пам’ятаю 1933 рік. В цьому році помер батько і мама залишилась сама з трьома дітьми на руках. Я була в сім’ї найменшою. Жила з нами тоді і бабуся. Мама працювала у колгоспі. Люди в нашому селі пухли, помирали від голоду. Але ми якось вижили.
Мама рвала кінський щавель, терла буряк, добавляла сироватку і з цього варила борщ. Старші мої брати збирали яйця гав, ми їх жарили, а маленьких ґавенят варили, ніби курчат, і їли. Сковороду мазати не було чим. Ми шалушиння з пшона мішали з яйцями і жарили. Це було так смачно! Спати не було на чому, вкритися теж.
Війна. У 1943 році мене відправляють до Німеччини. Їхали туди у вагонах разом із телятами, їли сухарі, облиті гасом, і пили воду.
Доїхали до Німеччини за 12 днів. Працювала там на хазяїв, доїла корів, кормила свиней, курей, качок, сапала город, прибирала в хаті, мила посуд. Але хазяї були хороші, їла я з ними за одним столом те, що й вони. Додому приїхала в 1945 році, їхали з Німеччини до України два місяці.
28. Зі слів Лучанової Марії Миколаївни (1926), яка проживає в с. Іванівка Бобринецького району.
Капля Іван Сергійович
Я, Капля Іван Сергійович, народився 1923 року в с. Синьооківка Золотоніського району Полтавської області, де й проживав під час голодомору. Зараз проживаю по вул. Калініна, 25 с. Крупське Золотоніського р-ну Черкаської обл.
Було мені 10 років, як нашу сім’ю (дід, баба, батько, матір, та ще троє братів) застав той страшний голод. Починалось все зі створення у селі колгоспу в 1929 році. Його головою був Бурган, приїжджий, уповноважений з району, пощади не давав нікому.
Пам’ятаю, що членом правління був ще Тесла Микита. Звичайно, вимагали записуватись у члени колгоспу А в колгоспі страшна була праця. Вдень жали, вночі молотили. Батько косить, мати в’яже, за роботу дадуть хліба черствого з відходів, який несуть додому. Раз на день варили в полі баланду з макухи. Та й то не їли батьки, а несли з поля дітям. Працювали за трудодні — 12 копійок та 200 грам хліба. Грошей в руках ніколи не тримали, вони відразу, не в кінці року, перераховувались державі як податки (головне — за землю, скотину). Та ще й доплачувати мали. Візьмеш молока (щасливий, коли є корова), чи ягід, чи фруктів яких (як-от, груш-дичок), понесеш на базар, віддаси за копійки, та й сплатиш свій борг державі. А як ні, залишишся без корови, без нічого...
Податки тоді були страшні. Навіть порося не мав права ніхто різати без відома, маєш зареєструвати, здати шкіру. От як утаїш, у сінях чи в сараї, заріжеш, то й виживеш. М’ясо, молоко, яйця, телятко навіть маєш здавати. І виходить, що рік пропрацюєш, і даремно. Так і залишались люди без нічого голодувати.
Головне, що рятувало нашу сім’ю — корова. Вип’ємо по скляночці молока, то вже й є щось. А так у берег ходили, рвали і варили рогіз. А він же варений страшний. Тягнеться, як резина, що й не підчепити. Пам’ятаю, братик мій узявся варити ту рогозу у чавуні. Вона кипіла, кипіла. Та він узяв ложку, тягне, а вона падає. То він зі злості чавун той ногою! Сил вже не вистачало.
Збирали на їжу і зелень, бур’янець, а особливо — «калачі» (з них і зернятка їли). Рятувалися шпичаками від очерету. Їли й картоплю гнилу та вонючу, цукрові буряки. Здирали на жорна якесь зерно, товкли в ступах, та й вкидали жменьку у воду, аби тільки навар був. Навіть конину їли. А от корову, як не страшно було годувати, але тримали. Пристосувались люди ловити і горобців з допомогою клуні.
Їли коли і як доведеться, чи тричі на день чи й зовсім не їли. Але обов’язково разом, всією сім’єю, з однієї миски. Хто скільки встиг схопити, стільки й з’їв.
Та страшний був тоді не лише голод. Ходила епідемія тифу. Від цієї хвороби вимерли коти всі поголовно, й людей багато. В моєму роду така доля спіткала дядька й бабу Катерину, від голоду нікому не прийшлося. Від тифу того всередині тіла все палало, й та температура просто таки здавлювала. Так продовжувалось з тиждень. Якщо витримаєш — виживеш.
Пам’ятаю, батько й матір з тифом у лікарні, дід і баба, брати мої — хворі, а я, ледь піднявшись після хвороби, на вулицю. Висмикнув кулик сіна, топірцем посік, попарив та й нагодував корову. Літрів чотири потому давала. Як не було чим корову годувати, то й хату розкривав, бо ж із сіна. Намішаю з теплою водою, то й було що дати. Без корови вижити було практично тоді неможливо. То ж і помирали люди особливо в містах, а допомоги від держави — ніякої.
Страшні були часи. Всі мали жити і мовчати. Жити в страшенному гніті. Жити? Ні, виживати! І нехай діти наші не відчують і не побачать того, що ми пережили!
29. Зі слів Каплі Івана Сергійовича (1923), який проживає в с. Синьооківка Золотоніського району Полтавської області.
Ровенець Зіна Максимівна
Я добре пам’ятаю 33 рік. Тоді була страшна біда. Багато людей померло з голоду. Один чоловік, що жив через чотири хати, поховав дитину, а коли вернувся з цвинтаря, то вже друга дитина померла. На другу вже не було з чого робити труну, то тільки у тряпки обмотав і поховав. Нас спасло те, що наша хата в долині, тут багато всяких рослин росте, то ми те все їли. А ті люди, що жили на горбах, більше потерпіли від голоду. Не буду більше казати, не можу, бо серце рветься.
30. Зі слів Ровенець Зіни Максимівни (1913), яка проживає в м. Голованіськ.
Кирищук Костянтин Іванович
Мені в 33-ому було 12 років. Братів я не мав. Було чотири сестри, одна загинула з голоду. На моїх очах загинув з голоду і мій батько. Мати померла за три роки раніше. Варили лободу і кропиву, з цим і жили. Ноги опухали і блищали. Я спасався тим, що пас корову в сусідки і пив молоко.
Люди ходили по полях і викопували торішню гнилу бараболю, пекли з неї балабухи. Хто сильно опухав, рухатись уже не міг, чекав смерті. Коли я згадую цю голодну весну, хочеться плакати за рідними, за близькими, за всіма людьми, хто потерпів від цієї страшної трагедії. Груди мої наповнюються гнівом і обуренням проти злочинів, заподіяних в 33-ому.
31. Зі слів Кирищука Костянтина Івановича (1921), який проживає в с. Помічна Добровеличківського району.
Коноваленко Андрій Григорович
Був 33-ий рік. Мама побачила, що в мене восьмирічного поопухали ніжки. Через два дні опухли ніжки і в п’ятирічного братика Павлуші. А бідна мама ж уже знала, що то за пухлина. Як вона пригортала нас до себе, як плакала...
А тут ще тата хвороба і голод звалили, висох, кості та шкіра. Утопаючий хапається за соломинку, так і наша мама. Взяла нас обох за руку, привела в контору до голови колгоспу. Скільки було плачу. Як мама просила, благала голову зарахувати нас у ясла-інтернат. Змилувався голова. Дав мамі записку і нас поставили «на довольствіє» у той інтернат. Там були і сироти, і діти живих батьків. «Меню» було щодня одне: мисочка бовтушки (трохи муки запарено окропом) і тоненький стовпчик хліба, грам 100. Я кажу брату:
— Ми тут і бовтушку їмо, і хліба. А тато наш хворий і голодний. Давай будемо хліб ховати, носити татові.
Брат погодився. Було, несемо з ясел у пазухах хліб, і я ще нічого, терплю, а брат пройде трошки і заглядає у пазуху. Приходимо додому, кладемо обидва той хліб коло тата. А якось у Павлуші, коли він витягав свою скибочку з пазухи, якась крихта впала на землю, Павлуша нагнувся, підняв ту крихту і в рот. Тато те побачив, почав дуже плакати і більше нашого хліба не їв, хоч як ми його вмовляли, що обидва ми дуже-дуже ситі.
32. Зі слів Коноваленка Андрія Григоровича (1925), який проживає в с. Водяно-Лорине Бобринецького району.
Романенко Ганна Михайлівна
У сім’ї моєї матері було четверо дітей. Мати Романенко Ганна Михайлівна була найменшою. Батько помер коли їй було чотири роки. Жили з матір’ю. З голоду у сім’ї ніхто не помер. Хоч 33-й був дуже страшним. Матері було 9 років. У її пам’яті на все життя залишилися ті страшні факти, що прийшлося бачити та пережити і відчути на собі.
Сім’я мала землю, обробляли її. Була своя пасіка. Вирощували м’яту і продавали, все це активісти села забрали. Почався голод. З голоду помирали сусіди, односельці. У сусідній хаті померло семеро дітей. Від голоду рятувались, хто як міг. Мамині сестри, брат вижили тому, що біля скирт соломи збирали по зернині. Їли суп з листя лободи. Варили кору дерев, збирали гриби. По полю збирали мерзлі буряки та картоплю. Моя бабуся Наталка з голоду опухла, але вижила.
У селі був голова колгоспу. Він заховав просо, щоб восени було чим підгодувати худобу і вчасно провести посівну. Активісти просо знайшли. Засудили голову колгоспу. Суд йшов у селі три доби. Голова колгоспу відсидів, залишився живим і повернувся у рідне село. Пропрацював у селі завідуючим гаражем.
Ці роки на все життя залишилися у пам’яті моєї матері. Так пройшло її дитинство.
33. Зі слів Романенко Ганни Михайлівни (1924).
Крайня Олена Іларіонівна
Наша сім’я складалась із чотирьох осіб: мама, тато, сестра та я. На той час мені було шість років, а моїй меншій сестрі було три рочки. Мама з татом доглядали за нами, віддавали нам останній шматочок хліба, хоча й самі були пухлими. Ми їли все, що було: крали колосочки на полі поблизу нашого села і товкли їх, потім додавали трішечки кінського щавлю та пекли маленькі млинці.
У нашої сестрички було декілька платтячок. Ось мама одягла на неї червоненьке платтячко, а коли прийшли погані люди, то забрали не тільки платтячка, а й все, що було на ній.
Одного разу я з сестрою ходили по колоски, але потім нас побачив охоронець цього поля. Ми почали тікати, але моя сестричка була маленькою та неспроможна була бігти. Я відбігши, озирнулась і побачила, що її лупцює той страшний чоловік. Він так її побив, що я ледве допомогла їй підвестися і віднести додому. Принісши Лідочку додому, так звали мою сестричку, мама почала дуже плакати.
Невдовзі моя дорогоцінна сестричка померла. А поховали ми її в садочку під вишенькою та накрили коритцем, щоб знати де вона похована. Але, на жаль, у мене немає такої змоги, щоб поїхати в село та я думаю, що там вже нічого не залишилось.
34. Зі слів Крайньої Олени Іларіонівни, яка проживає в с. Бережинка Кіровоградського району.
Орлова Олександра Федорівна
Мені було в 1932-му році вісім років. Багато часу минуло відтоді, а я досі не можу без сліз згадувати про ці тяжкі роки. Люди в нашому селі вимирали, мов мухи від першого морозу, а скільки було пухлих від голоду! Хоронили людей без одягу, без труни, в загальну могилу. По селу їздила підвода, на яку збирали трупи і відвозили на кладовище.
Ми їли все, що прийдеться. Збирали на полі мерзлу картоплю, добавляли в неї сухе листя з дерев і мама пекла такі млинці. По сусідству з нами жила молода сім’я. Дорослі померли, залишився в голодній і холодній хаті сиротою маленький хлопчик. Він бідний ходив по хатах і просив їсти. Наша мама його накормила, а на ранок цю дитину знайшли в коридорі сільської ради мертвою.
35. Зі слів Орлової Олександри Федорівни (1925), яка проживає в с. Покровське Кіровоградського району.
Скляниченко Григорій Іванович
Не знали ми, яка зловісна біда насувається на них з більшовицької Москви. Грузинський узурпатор Йосип Джугашвілі під партійною кличкою Сталін разом зі своїми сподвижниками-кличкарями Молотовим, Свердловим та іншими наслали на Україну 25 тисяч буксирів-грабіжників. Ці банди розоряли села, грабували, викачували хліб, розкуркулювали заможних селян і висилали їх у далекі сибірські краї. Виселили й нас
Ранньої весни 1933-го року ми голі й босі, без куска хліба, вернулися до своєї обідраної хати. Все ж майно наше було тут, у колгоспі. За висилку, правда, уже не згадували, та й не до того уже було. Ще з лютого-березня 33-го року в селі почався голод. Весна довго не прокидалася і в промерзлій землі на полях непросто було знайти мерзлу картоплину чи бурячину. Торішню солому, яка залишилася після довгої зими, і полову перетрушували по кілька разів, шукаючи зерна. Дерли з дерев кору, виривали сиром’ятні кінські вуздечка, товкли в ступах пужину, споживали всякі трави, їли дохлу конину.
Люди почали пухнуть з голоду і мерти. Найперше почали мерти люди літні, рятуючи собою своїх рідних і малих діточок, бо пухлі матері уже нічого не могли їм дати.
36. Зі слів Скляниченко Григорія Івановича (1920), який проживає в с. Могутнє Кіровоградського району.
Демченко Савелій Олексійович
Під час голодомору 1932—1933 рр мені виповнилось 8 років. Я пам’ятаю, що в ті голодні роки урожай забирала влада, команда буксирів, які ходили із шпичками і шукали зерно. Голодували в селі всі, крім буксирів і активістів. Люди їли лободу, сусай, молочай, пізніше гарбузи і рвали колоски. Весною 33-го ловили горобців, ставили пастки на ховрахів. Але на всіх їжі не вистачало і люди помирали від голоду. Кладовище було близько від нас, і я бачив, як поховальна бригада забирала навіть живих. Хоронили всіх разом у братерській могилі. Мій дід був фізично здоровий, але через нестачу продуктів помер. Пізніше померла баба. Я в 1933 був пухлий від голоду і сестра Варвара, але нам пощастило вижити.










