16. Записала Павлиш Віта в селі Липове Талалаївського району 2008 року.
Павлин Марія Савівна (1910 р. н.)
«Я народилася в селі Березовиця Шокотьківської сільради Талалаївського району. Малою була тоді, але сьогодення так не запам’ятовується, як те, що було у дитинстві. Наша родина велика була, складалася із дев’яти чоловік: дідусь, два сини, дві невістки, татова сестра і троє дітей. Я була найстаршою з дітей. Мій брат був менший від мене на рік, а двоюрідна сестра — на чотири роки. Їсти хотілося вже всім, та не було чого.
Почалося розкуркулення на селі. Як зараз бачу тих, хто прийшов нас розкуркулювати. П’яні, вони скрізь проколювали залізними палицями землю і шукали зерно. Взяли все до зернини, також забрали клуню, сарай, комору. Поламали, розвалили і забрали. Трохи не вигнали з хати, ми та подали заяву в колгосп, щоб не виганяли.
Під мою двоюрідну сестру мати заховала у колисці з відро зерна. І те забрали, витягли з-під дитини і забрали, полотно забирали. Де що примітять, те й брали, не дивлячись ні на сльози, ні на прохання. Забрате майно перепродували. Відібрали всю худобу, а корову залишили.
Я ходила з мамою рвати листя із липи. Липи в лісі стояли голі — то голодні люди обривали листя. У березні збирали бруньки на деревах, на полі шукали гнилу картоплю. Ходили також у ліс по акації, головки з клеверу. Сушили, терли і пекли „коржики». Спасалися від страшної смерті, як могли. Але й нашу сім’ю не минуло це горе. Помер від голоду мій дідусь. Опух, я доглядала за ним, але голодна смерть не обминула. Мій тато і його рідний брат були також дуже слабі. Було, мама продадуть хустку та куплять хлібину, розділять на дев’ять частинок і їмо. Бережемо, щоб хоч днів на три хватило. Коли хліб у хаті, то всі раді, наче велике свято було. Боялися, щоб не розкришити, берегли. Мене і мого брата тато відвезли до маминого батька й матері під Займище, щоб урятувати нас від голоду. В них ще було дещо, їх ще не розкуркулили. Ми з братом пожили там днів зо три, потім згадали, що батько й мати голодні і тікати додому! Люди допомогли нам добратися до хати.
Люди в селі мерли від голоду, валялися під лісою. Пам’ятаю я одного парубка, років вісімнадцяти. Він був безрідний, і помер голодною смертю. Довгий час лежав під лісою. Як зараз пам’ятаю його жовте обличчя, мертві запалі очі. Ховати нікому було, бо народ був дуже слабкий і немічний. Жінки положили його в ряднину і віднесли на кладовище. Викопали яму десь на півметра, бо не було сили копати більшої, і вкинули його в землю в рядні, та й прикидали. Пам’ятаю, що майже кожен день когось несли на кладовище. Не було такого дня, щоб не мерли. Городи нічим було засадити, вони перетворювались у пустки.
Мого тата забрали були на роботу в Шостку. Ми виглядали його кожного дня, думали, що вже й не повернеться. Мама їздила шукати. Пізніше він повернувся і привіз дві маленькі білі булочки. Ми були дуже раді, бо такого білого хліба ще ніколи й не бачили. Розділили між усіма і поїли. Ніколи не забуду ті жилаві татові руки, які подали мені мою частку.
На початку 1933 року наложили податок. За налоги забирали все. Доводилося знову віддавати все, що мали. Пам’ятаю, як заганяли у колгоспи. Частина найбідніших селян вступила зразу, а потім взялися й за тих, хто були середняками. За роботу платили пайком хліба. Життя трохи покращилося, також підгодовувала нас корова, яка в нас залишилася.
У 1946 році знову почався голод. Ходили на роботу, де давали нам суп із чечевицею і пайок хліба. Я завжди старалася принести додому той шматочок хліба найменшому братові, який народився у 1943 році, і мамі, яка була дуже хворою. Щоб якось пережити той незабутній голодомор, ми зарізали теля. У 1947 році мій чоловік трохи не вмер голодною смертю. Але я робила все, щоб він залишився живий. І, дякуючи Богу, мої старання не залишилися марними. В селі була нестача солі. Я із своїми односельцями ходили в Ромни, там купували солону воду, дома випаровували її і утворювався осадок — сіль. В13 років я пішла працювати на ланку, тому що батька забрали на війну (вбито в місті Біла Церква у 1943 році), а мати була дуже хвора.
По хліб ходили у Дмитрівку. Ніч стояли в черзі, щоб взяти одну хлібину. Не пригадую, в якому році мене завербували на болото в село Липове. Ми там вручну різали торф. Робота була тяжка, але безплатна. Давали нам суп з чечевицею із олією, яка містилася у бочці з-під керосину. Стежив наглядач, щоб не піднялися лишній раз від роботи. В колгоспі також нам не платили, а на городі, коли що й виросте, то забирали усе, щоб віддати за налог.
Тяжкі були часи, але треба було змирятися і переживати. Не віриться часом, що це було з нами — людьми. Ті страшні часи голодомору залишили в моєму серці пекучий біль. І хочеться вірити в те, що таке горе більше ніколи не прийде на землю багатостраждальної України. Хай воно не вертається.
17. Записала Федорук Вікторія в селі Липове Талалаївського району 1999 року.
Чмут Катерина Федорівна (1912 р. н.)
«Не можу мовчати, треба щоб наші діти й онуки знали правду про гірку долю українців, які жили в той страшний 1933-й рік. Може, то кара господня була за гріхи наші! Мабуть, ні! Скоріше помста диявола, бо не міг Господь Бог так над людьми познущатися. Тяжко таке згадувати, але треба для пам’яті померлих.
У той час я жила в Корінецькому з чоловіком і маленькою дочкою. Жили, як всі люди, робили, ждали чогось кращого. А тут колективізація. Батьки мої і сестра жили в сусідньому селі. Раз прийшли до них сільрадівські активісти і сказали батькові іти у колгосп. Батько сказав, що подумає. Тоді принесли якийсь папірець. В ній писалось, що на батьків двір накладено „експорт» на три роки. Це означало, що ці три роки його не приймуть у колгосп і не випустять з села, а будуть забирать у нього все, коли схочуть. Трохи пізніше забрали худобу, одежу і все майно. Вони остались голі-голісінькі під відкритим небом. Тоді для них почався голод. Вони вирили землянку і деякий час там жили.
Нас з чоловіком і дочкою з хати, слава Богу, не виганяли, хоч забрали все до крихти в колгосп не записувались. В 1932 році вродила в нас городина, трохи зерна замазала під піччю, ото так і жили. Ну, а коли це все закінчилось, то їли що попало. На полях збирали гнилу, мерзлу картоплю, їли щавель, бруньки з дерев, цвіт липи. Липу обривали з гілками. їли квітки конюшини, крапиву. Старі і малі всі ходили пухлі, ледве ворушилися.
Тоді мій чоловік пішов робить на станцію, так трохи піддержав нас з дочкою. Люди з села тікали в бік Росії. Багатьох з села заслали, дехто вернувся, а дехто й ні. Люди мерли, як мухи. На вулицях, під хатами, просто на дорозі сиділи й лежали дорослі і діти, одне біля одного, наче родичі. Їхні опухлі ноги були обмотані хустками, бо нічого вже на них не налазило. Люди мовчали, не було сили навіть попросити їсти. По селу ходило багато жебраків, але давати їм було нічого.
Сусідка моя Оришка Бородина розказувала, що ішла на могилки поминати покійників, а в канаві лежав маленький хлопчик років шести і благав хоч крихітку хліба. Вона дала йому кануну. Він з’їв всього дві ложки і помер.
Одним словом, знущалися, як хотіли над людьми. Не дай Бог, щоб коли-небудь таке ще повторилось.
18. Записала Записала Цюпко Наталія в селі Липове Талалаївського району 1996 року.
Павлиш Галина Петрівна (1926 р. н.)
«В 1932—1933 роках мої батьки працювали в колгоспі. Їсти не було чого, в сім’ї було троє дорослих і двоє малих. Їли макуху, липу, рачки, козельці, хліба і картоплі не було. В село Березовиця приїхали якісь люди і забирали в кого, що залишилось, навіть квасолю, яку положили в колиску до немовляти.
А в сусідів, які жили за яром, вимерла родина. Бабуся і внучка пухлі вже були. От її (внучку) бабуся і зварила в казанку. Протягла ще трохи. Однак Богові душу віддала. А на призьбах, у садах то тут, то там мертвяки, дехто ще ворушився. І така тиша над селом — наче людей ніде немає, ніби вимер увесь світ. Ні кішки не видно, ні собаки. Села спорожніли.
А влітку 1933 року до нас із Москви навідався один чоловік. Хтозна ким він був. Видно, начальником якимось, бо мені давав пряники. Глянув на село, вмився слізьми і через два дні гайнув у столицю. Бо на хуторі якийсь мужик ішов із сокирою, заманював гостя в хату. Потому в сільраді казали, що в нього довгий язик. У столиці знайомі розпитували, як там на Україні. А він, не довго думаючи, сказав:
— Од Сталіна люди сохнуть, як од сонця трава.
Ну хтось і доніс. Спершу його засудили до розстрілу, а потім пом’якшили покарання, дали 10 років.
У 1933році мене направили на практику в Ріпкінську лікарню. Завідуючий лікарнею наказав усім, хто звертається з проханням видавати довідки про смерть родичів, писати в них, що смерть настала від серцевої недостатності. Кілька разів за такими довідками в лікарню зверталася багатодітна мати. Одного разу міліціонер привів до нас дівчину 18—19 років і приніс усі довідки, які видавали її матері. З’ясувалося, що ця дівчина та її мати вбили і з’їли всіх молодших дітей. А потім, збожеволіла від голоду дівчина, вбила матір. Коли її варила, сусіди заявили в міліцію, бо чули з хати запах вареного м’яса.
Ось який був Сталінський вік».
19. Записала Хоменко О. в селі Липове Талалаївського району 1997 року.
Ткаченко Марія Петрівна (1928 р. н.)
«Голодомор почався з того, що у людей забирали все, що можна було їсти. Казали, що його було зроблено штучно. Наша родина жила тоді у Ведмежому. Батько з матір’ю робили в колгоспі, заробляли трудодні. Батько сторожем, мати — в ланці. Ходили бригади, забирали все. У нас була корова і свиня з поросятами, так їх забрали. Бабуся варила кашу з полови, від якої, коли була свиня, то краще поправлялася, ніж ми. Жінки, коли ходили на роботу сапувати картоплю, виривали її і їли, ще й ховали, щоб віднести дітям. Люди були такі голодні, що ходили їсти клевер. Наш батько приносив макуху з табаку. У дядька були два сини, ловили рибу, потім клали її на листя з кользи і їли. Була в нього також сестра, так померла від голоду.
Одного разу ішов хлопець, пухлий від голоду, а назустріч йому ішов дід. Попросив у нього їсти хоч кусочок хліба, а хлопець сказав йому, що сам хоче їсти. Так дід упав, покотився з бугра і вмер.
Усе забирали у людей — плуги, вози, коней. Люди усе робили вручну, дружно і мирно. Коли у моєї матері був кусочок сала, а у другої жінки був гарбуз, то вони ділилися. Люди були худющі, пухлі, але робили, щоб заробляти на їжу. У колгоспі варили якусь кашу, батько приносив додому. Мати десь дістала огірків, я украла собі один і дала другим по одному.
Коли прийшов батько і побачив, що ми їмо огірки, то накричав на нас, а мене набив. Казав, щоб завжди ждали його з матір’ю, аби їсти разом. Люди мерли, бо були голодні. Мати вставала у ночі, дивилася до нас, чи ще живі.
У колгоспі здохла кобила, так бригадир наказав дорізати її, сказав моїй матері, щоб вона одрізала м’яса і однесла дітям додому. Люди ходили у Ромни, там міняли золото на муку. У моєї матері були золоті серги, що подарив батько її, а в батька — золотий хрестик. Мати пішла поміняла їх і дали їй два пуди муки. Ходила якась жінка по селу і міняла одежу на картоплю. У матері була жилетка з баранячою обшивкою. Вона плакала, але все-таки віддала її. За це жінка дала нам відро картоплі, яку ми довго їли. У нашій сім’ї батько трохи доставав їжі, а у других так зовсім нічого було їсти, ходили просили.
Людям багато загадували платить владі. Хто відмовлявся, того кидали в тюрму, звідки вже і не верталися. У нас був сусід, в якого нічим було платить, його кинули у тюрму, звідки він і не вернувся. Нам не загадували платить. Тоді люди їли таке, про що зараз згадувати не хочеться. Але тоді все було добре.
За кожне якесь політичне слово чи про Сталіна, чи про когось ще, вбивали. Тоді люди складали всілякі пісні, але щоб ніхто не чув. Коли ми пасли скот, то складали і самі, деякі знали так співали, щоб забути про те, що хочеться їсти. Ось одна з них:
Батько в созі, мати в созі,
Дядько ходить по дорозі,
Просять хліба,
просять сала,
Бо радянська власть настала.
Ось так ми пережили голод 1932—1933 років.
20. Записав Острівний Олексій в селі Липове Талалаївського району 2008 року.
Гріненко Олександра Марківна (1925 р. н.)
«1932—1933 роки дуже запам’яталися мені, як і моїм ровесникам. У цих роках був голод, слово, яке стоїть на другому місці після слова війна. Голод і війна — це найстрашніше для людей.
Я була з середняків, батько теж був середняк, але його родина була трішки бідніша, він рано втратив матір. Жив удвох з батьком. Мати була з багатого роду. У них був свій млин, молотарка, січкарня, олійниця, магазин, пасіка і кілька десятин землі. Але у спадщину матері майже нічого не залишилося. У матері був брат, та саме у жнива, прямо на полі його розстріляли денікінці. Усе багатство забрав колгосп.
До 1932 року жили нормально, було що поїсти і вдягтися пристойніше. Але у 1932 році почалася викачка хліба. Ходили комунари і стежили за тим, щоб всі здавали хліб. Люди закуповували його, ховали, хто де міг, глечики з квасолею та іншими продуктами замазували у печі. Але торбинки витрушували, піч розбивали, і відбирали зерно та й все інше.
Одного разу батько змолов борошна, відніс його й сховав у копанку (такий невеличкий ставочок). Мішок кругом водою обдався, а в середині сухо. Було вночі піде мати, набере трохи борошна, насмажить млинців або спече хліба. Поїмо, а решту сховаємо знову у воду. Інші, котрим зовсім нічого було їсти, рвали Іванові головки — квіти конюшини, акацію, різне листя, товкли у ступі, м"яли і пекли млинці. В ліс ходили по щавель, варили з нього борщ. Картопля була, але дуже мало. У нас була корова, мали своє молочко і сир. Уже можна поїсти. Люди, у котрих не було ніяких запасів, ходили міняти на кусок хліба рушники, спідниці, хустки. Мерли на очах один у одного, хто під сільрадою лежить мертвий, хто під забором, всяке бувало. Люди, які не мали своїх домівок, просилися на ніч і їх пускали, слали долі.
Комунари ходили з шомполами і пробивали печі, стіни, у сараях — піл, все шукали хліб. Одного разу вони прийшли і до нас, ширяли, ширяли у піч, нічого не знайшли, так вони потребували розвалити. Ми були малі і плакали, але на нас не звертали уваги. Вони поколупали стіни, піл у хаті, хліві та клуні.
У цей час і появились комсомольці. їм давали наказ виганяти багатих з хат ломаками, стягати з них кожухи. Одним багатієм був Лука Гапусь. У хуторі Нинове проживав Варьоха. Влітку до них наймались на роботу сапувати, пасти корів. Моя мама теж працювала, їй платили по п’ять копійок. За зароблені гроші можна було набрати на дві спідниці. Якщо з того матеріалу тоді шили дві спідниці, то зараз можна пошити чотири. Багатії своїх наймитів годували, якщо працювали люди з іншого села або не мали оселі, дозволяли їм ночувати. Більшість бігла робить до того, котрий гарно годував. Багатії жили некультурно, ходили брудні, палаців і килимів не мали, бо вони теж робили.
Зиму пережили. Настала весна. Почали сіяти. Зерно сіяли, а за сівалкою ходили деякі люди, виривали його і їли. Зерно було протруєне, і на ранок ціла родина вимерла. Люди всі ходили пухлі. Найбільший голод був у 1933 році. У цьому році почали виникати колгоспи і усіх гнали на роботу. Люди, хто мав коней, вози, плуги, сівалки все віддавали в колгосп. Коли комунари ходили, то вони співали пісні. Ось рядки однієї з них:
Гей, подивись, пролетарство,
Це комнезамож іде.
Він до майбутнього щастя
Бідне селянство веде.
Мати — стара комунарка,
Батько — старий комунар...
Багатьох людей відправляли в Сибір. У 1940—41 роках (можливо, це були мешканці українських міст, які в роки німецької окупації вирушили до рідних країв) вони поверталися додому. Нічого з собою не брали, бо з самого Сибіру ішли пішки, несли на плечах дітей. Коли приходили, то селилися у родичів.
Одні люди просили їсти, а інші крали. Бандитів розвелось дуже багато. Вони витягали з хат одежу, худобу, свиней. Як ніч, так і кричать „Рятуйте!» Ми свою худобу теж забрали у хату. Однієї ночі вони підкопалися під хату, а там стояли корова і двійко поросят. Стали стукати лопатою, мати й каже:
— Вставай, батьку, он бандити лізуть.
А батько відповідає їй:
— То корова рогами стукає об стіну.
Мати взяла сірники і пішла у другу кімнату, де була корова. Запалила вона сірник, дивиться, а він (злодій) лежить поряд з коровою. Мати перелякалася. Вони нас зв’язали і почали нишпорити по хаті. Потім забрали все з скрині і пішли. У селі часто виникали пожежі, особливо у Липовому.
Одяг у нас був поганенький: носили полотняні сорочки і платтячка. Коли старша сестра одягла на свято нову спідницю і кофточку, то ми з меншою сестрою просили у матері, хоч нової хусточки, щоб поносить.
У колгоспі вирощували картоплю. На зиму її засипали у яму, де вона перемерзала. Під весну гнила, але її виривали, дома чистили, мили, робили крохмаль, з якого пекли млинці. Правда, їсти їх було неможливо, бо мали неприємний запах і смак. Але що ж робить, коли їсти хочеться? Ми так дуже ще не голодували, бо батько й мати могли подбати про своїх дітей, іншим доводилося тяжче. Діти теж ходили пухлі.
21. Записала Іваненко О. в селі Липове Талалаївського району 1996 року.
Іващенко Василь Карпович (1871—1946 рр.)
На початку 1928 р. в СРСР вибухнула продовольча криза. Перед державою стояла проблема: як одержати від селян зерно. Фактично ніякої кризи не було, а просто селяни нормально реагували на конкретну ринкову ситуацію, спричинену штучним зниженням державних закупівельних цін на зерно. Зіткнувшись із хлібним дефіцитом, партія приймає рішення про надзвичайні заходи боротьби з куркулями. Так почалося розкуркулення, яке по суті було фізичним винищенням, депортацією і знущанням. Його жертвами стали найкращі господарі, найвпливовіші і найнепокірніші. Стеценко Григорій Іванович був тоді в селі активістом. З болем у серці згадував, як голосували у сільраді щодо розкуркулення Іващенка Василя Карповича:
— Я знав, що в нього є дві корови, але ж він мав 12 дітей. Був здібним майстром (робив колеса до возів та інший сільськогосподарський інвентар) і не хотів вступати до колгоспу. Мені було шкода його родину, але я усвідомлював, що якщо стану на його захист, то завтра сам буду «ворожим елементом». Весною, після розкуркулення він з родиною влаштувався на роботу в Березовій Рудці.
Але керівництво в Білошапках відчуло гостру потребу мати такого цінного майстра у власному колгоспі і повернули йому пусту хату, комору і хлів.
23. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.
Бабік Григорій Іванович (1920 р. н.)
«Під час голодомору ми з сестрою були ще невеликі і не розуміли того, що відбувається. Корови не було, хліба не було. Ми щоранку просили їсти, а мати тихо плакала. Тоді босоніж вибігали надвір і «паслися». Їли калачики і спориш. Наїмося, аж животи заболять, а через годину знову просимо їсти.
Влітку всі «їстівні дерева» стояли без листя скільки можна було дістати. А діти залазили вище і «паслися». Їли все, що траплялося під руку, і часто труїлися, або забивався кишечник».
24. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.
Морейко Параска Порфирівна (1919—2000 рр.)
«В нашій сім’ї було шестеро дітей. Під час голодовки їли бадилля з буряка, з кукурудзи качани товкли в ступі, стебло соняшників. Все змішували і пекли коржі, а щоб не приставали мазали сковороду чим-небудь, навіть квашеним огірком.
Мені тоді було дванадцять років, я була маленька зростом і слабка. Але мати відправляла в ланку, з дорослими. На полі мені давали велику норму, я дуже стомлювалася і плакала, але ж тоді людей, що працювали в полі так-сяк годували. Саме тому мати відправляла мене працювати, щоб вижити. Пам’ятаю, як жінки брали із собою дітей в поле, що із своєї мисочки їх підгодувати, але бригадир забороняв це робити. Він відривав плачучих дітей від матерів, а матері віддавали їм свою скибочку хліба».
У голодоморі 1933-го жінки трималися до останнього, бо дітки ж. І тому часто перед смертю матері божеволіли. А коли не ставало матерів, гинули осиротілі діти.
25. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.
Карпенко Марина Петрівна (1916 р. н.)
«Коли почався голодомор, то батько наховав продукти (у невеличких торбинках крупу, брижей, боби, борошно, зерно) у солом’яну стріху під покрівлею. А як прийшли ті кровопивці за хлібом, то все знайшли і забрали. Тому ми голодували, як і всі. Мати пекла коржі з липи і споришу та гнилої картоплі, а щоб вони знімалися із сковорідки, то мама мазала її восковою свічкою.
А одного разу прийшла моя подружка з хутора і розповіла про добру юшку з коріння рогози. Ми одразу дістали «цей продукт», наварили. Яке ж воно недобре! Слизьке, вонюче, але ж їли. З голоду в сім’ї ніхто не помер.
А ось недалеко, біля баби Жовтенчихи, жив Ушенко Макар із дружиною і дітьми. В колгоспі він не працював, а займався лікарськими травами (слабий здоров’ям був і блідний). Так він помер першим з голоду, за ним його сини. А жінка ходила пухла, ноги потріскались і з них вже текло.
Одного разу підійшла до нас і попросила нахилити гілочку берези, щоб поїсти листя. Але берези вже об’їли люди і ми нахилили їй берест (в нього липке листя). Вона трошки пожувала і ледь попленталася додому, а на другий померла.
А один чоловік посіяв буряки в яру, щоб ніхто не бачив. Якийсь хлопчина їх знайшов (вони були ще маленькі як олівчик) і майже всі поїв. Голод робив людей жорстокими, бо той господар, зловивши дитину на крадіжці, забив його майже до смерті.
А в іншій родині помирав з голоду молодший брат, а старший одержав у колгоспі «пайок» — 1 кілограм бобів. Помираючий благав його поділитися, але той вийшов з хати, сів на ґанку, підперши плечима двері, (щоб немічний не вийшов з хати) і сам поїв ті боби».
27. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.
Мірошник Галина Яківна (1924 р. н.)
«Під час голодомору в село приходило багато голодуючих з інших сіл. Можливо вони рухалися в напрямку Линовиці, бо там працював цукровий завод і фактично це рятувало жителів і Линовиці і навколишніх сіл.
Одного разу зайшов до нас хлопець. Він був дуже слабкий і просив їсти. Ми дали йому коржів «лип’яників», а він подарував нам невеличку мідну іконку із зображенням архангела Михайла.
Так вона й збереглася до цього часу і дуже шкода, що ми не змогли врятувати цього юнака, бо на другий день його знайшли за селом мертвим. Бо якщо людина довго не їла, а потім швидко з’їдала щось, то траплявся заворот кишок і від нього помирали».
28. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.
Монька Іван Костянтинович (1940 р. н.)
«Мій батько з 1913 року мав на кутку двох друзів ровесників: Леус Олександра Григоровича і Коверу Івана Мусійовича. Під час голодомору вони були молодими хлопцями, сповнені бажання жити і мріяти про щастя. Щоб вижити ходили в колгосп на роботу, але Сашко швидко охляв і зліг. Батько його помер раніше, а мати з малолітніми дітьми (згодом померла і вона) не могла його похоронити. Тому мій батько із другом викопали яму для товариша і забрали Сашка на кладовище. Ніхто його не супроводжував у вічну дорогу.
Коли принесли до могили, то побачили, що там лежить померла дівчина, Суші Софії сестра. Так їх разом і поховали без домовини, хреста і поминок».
29. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.
Іващенко Василь Карпович (1871—1946 рр.)
На початку 1928 р. в СРСР вибухнула продовольча криза. Перед державою стояла проблема: як одержати від селян зерно. Фактично ніякої кризи не було, а просто селяни нормально реагували на конкретну ринкову ситуацію, спричинену штучним зниженням державних закупівельних цін на зерно. Зіткнувшись із хлібним дефіцитом, партія приймає рішення про надзвичайні заходи боротьби з куркулями. Так почалося розкуркулення, яке по суті було фізичним винищенням, депортацією і знущанням. Його жертвами стали найкращі господарі, найвпливовіші і найнепокірніші. Стеценко Григорій Іванович був тоді в селі активістом. З болем у серці згадував, як голосували у сільраді щодо розкуркулення Іващенка Василя Карповича:
— Я знав, що в нього є дві корови, але ж він мав 12 дітей. Був здібним майстром (робив колеса до возів та інший сільськогосподарський інвентар) і не хотів вступати до колгоспу. Мені було шкода його родину, але я усвідомлював, що якщо стану на його захист, то завтра сам буду «ворожим елементом». Весною, після розкуркулення він з родиною влаштувався на роботу в Березовій Рудці.
Але керівництво в Білошапках відчуло гостру потребу мати такого цінного майстра у власному колгоспі і повернули йому пусту хату, комору і хлів.
1. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.
Монька Григорій Антонович (1919 р. н.)
«Я народився 26 березня 1919 року. В нашій сім’ї було четверо дітей. Під час колективізації батьки вступили до колгоспу. Ми ходили до школи. Але почався голодомор 1932 -1933 років, який вніс свої корективи в долю людей. Щоб заробити в колгоспі жалюгідний пайок і не вмерти з голодної смерті, мати не дозволяла мені закінчити семирічку (залишалося два місяці).
Я прагнув закінчити школу, а мати, плачучи, благала мене йти в колгосп. І тільки дякуючи втручанню класного керівника і директора школи Марка Лавріновича я закінчив курс неповної середньої школи і пережив голодомор.
В сім’ї ніхто не помер з голоду. Але їли те, що важко було назвати "їжею".
2. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.
Бабік Григорій Іванович (1920 р. н.)
«Під час голодомору ми з сестрою були ще невеликі і не розуміли того, що відбувається. Корови не було, хліба не було. Ми щоранку просили їсти, а мати тихо плакала. Тоді босоніж вибігали надвір і «паслися». Їли калачики і спориш. Наїмося, аж животи заболять, а через годину знову просимо їсти.
Влітку всі «їстівні дерева» стояли без листя скільки можна було дістати. А діти залазили вище і «паслися». Їли все, що траплялося під руку, і часто труїлися, або забивався кишечник».
3. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.
Морейко Параска Порфирівна (1919—2000 рр.)
«В нашій сім’ї було шестеро дітей. Під час голодовки їли бадилля з буряка, з кукурудзи качани товкли в ступі, стебло соняшників. Все змішували і пекли коржі, а щоб не приставали мазали сковороду чим-небудь, навіть квашеним огірком.
Мені тоді було дванадцять років, я була маленька зростом і слабка. Але мати відправляла в ланку, з дорослими. На полі мені давали велику норму, я дуже стомлювалася і плакала, але ж тоді людей, що працювали в полі так-сяк годували. Саме тому мати відправляла мене працювати, щоб вижити. Пам’ятаю, як жінки брали із собою дітей в поле, що із своєї мисочки їх підгодувати, але бригадир забороняв це робити. Він відривав плачучих дітей від матерів, а матері віддавали їм свою скибочку хліба».
У голодоморі 1933-го жінки трималися до останнього, бо дітки ж. І тому часто перед смертю матері божеволіли. А коли не ставало матерів, гинули осиротілі діти.
4. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.
Карпенко Марина Петрівна (1916 р. н.)
«Коли почався голодомор, то батько наховав продукти (у невеличких торбинках крупу, брижей, боби, борошно, зерно) у солом’яну стріху під покрівлею. А як прийшли ті кровопивці за хлібом, то все знайшли і забрали. Тому ми голодували, як і всі. Мати пекла коржі з липи і споришу та гнилої картоплі, а щоб вони знімалися із сковорідки, то мама мазала її восковою свічкою.
А одного разу прийшла моя подружка з хутора і розповіла про добру юшку з коріння рогози. Ми одразу дістали «цей продукт», наварили. Яке ж воно недобре! Слизьке, вонюче, але ж їли. З голоду в сім’ї ніхто не помер.
А ось недалеко, біля баби Жовтенчихи, жив Ушенко Макар із дружиною і дітьми. В колгоспі він не працював, а займався лікарськими травами (слабий здоров’ям був і блідний). Так він помер першим з голоду, за ним його сини. А жінка ходила пухла, ноги потріскались і з них вже текло.
Одного разу підійшла до нас і попросила нахилити гілочку берези, щоб поїсти листя. Але берези вже об’їли люди і ми нахилили їй берест (в нього липке листя). Вона трошки пожувала і ледь попленталася додому, а на другий померла.
А один чоловік посіяв буряки в яру, щоб ніхто не бачив. Якийсь хлопчина їх знайшов (вони були ще маленькі як олівчик) і майже всі поїв. Голод робив людей жорстокими, бо той господар, зловивши дитину на крадіжці, забив його майже до смерті.
А в іншій родині помирав з голоду молодший брат, а старший одержав у колгоспі «пайок» — 1 кілограм бобів. Помираючий благав його поділитися, але той вийшов з хати, сів на ґанку, підперши плечима двері, (щоб немічний не вийшов з хати) і сам поїв ті боби».
5. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.
Леус Феодосія Григорівна (1924 р. н.) та Ганна Григорівна (1922 р. н.)
«У нас була бідна селянська родина з дев’яти чоловік. Батько, мати і семеро дітей. Вони були наймолодші. Під час голодомору мати і старші брати ходили працювати в колгосп (батько помер у 1931 р.)
Першою жертвою голодомору стала вже доросла Наталка (вона мала покалічену руку і в колгоспі не працювала). За нею помер Сашко, який ходив працювати, а потім став слабкий.
Якось вранці він промовив матері:
— Мамо, сьогодні не йдіть на роботу, бо я буду помирати.
Налякана мати побігла на город і почала зрізати у хустинку колоски, щоб врятувати Сашка. А він в цей час попросив у нас пити. Ми дали йому лип’яників (коржі з липи) і липового чаю й побігли до матері. А коли повернулися, він вже не дихав.
6. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.
Мірошник Галина Яківна (1924 р. н.)
«Під час голодомору в село приходило багато голодуючих з інших сіл. Можливо вони рухалися в напрямку Линовиці, бо там працював цукровий завод і фактично це рятувало жителів і Линовиці і навколишніх сіл.
Одного разу зайшов до нас хлопець. Він був дуже слабкий і просив їсти. Ми дали йому коржів «лип’яників», а він подарував нам невеличку мідну іконку із зображенням архангела Михайла.
Так вона й збереглася до цього часу і дуже шкода, що ми не змогли врятувати цього юнака, бо на другий день його знайшли за селом мертвим. Бо якщо людина довго не їла, а потім швидко з’їдала щось, то траплявся заворот кишок і від нього помирали».
7. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.
Монька Іван Костянтинович (1940 р. н.)
ш.
«Мій батько з 1913 року мав на кутку двох друзів ровесників: Леус Олександра Григоровича і Коверу Івана Мусійовича. Під час голодомору вони були молодими хлопцями, сповнені бажання жити і мріяти про щастя. Щоб вижити ходили в колгосп на роботу, але Сашко швидко охляв і зліг. Батько його помер раніше, а мати з малолітніми дітьми (згодом померла і вона) не могла його похоронити. Тому мій батько із другом викопали яму для товариша і забрали Сашка на кладовище. Ніхто його не супроводжував у вічну дорогу.
Коли принесли до могили, то побачили, що там лежить померла дівчина, Суші Софії сестра. Так їх разом і поховали без домовини, хреста і поминок».
8. Записала вчитель історії Білошапківської ЗОШ Прилуцького району Сіра Раїса Михайлівна 2008 року.
Курманенко Анастасія Михайлівна
В 1932—1933 роках я вчилася в ФЗО в м. Зіновєвськ (нині Кіровоград). Так називалися училища, в яких навчали майбутніх робітників. Вчилася на фрезеровщика. На навчання ходила пішки 30 км, бо коней забрали в батьків ще в 1929 році. Сім’я була багатодітна, мати мала 7 дітей.
Навчатися мусила задля того, щоб вижити, бо в училищі учнів підгодовували. Але все, що давали, не могла з’їсти сама, тому що в селі мати і сестри лежали в хаті пухлі з голоду.
Я, Настя, отримувала 50 гр хліба і 200 гр «ржавої» (зіпсованої) тюльки. А старший брат Терешко, вродливий молодий юнак, щоб не вмерти з голоду, одружився на старій та дуже негарній жінці. У тої жінки була корова, а отже вважалася вона багатою.
Коли я з навчання йшла додому то бачила понад дорогою лежали мертві люди. Їх було дуже багато і ніхто їх не хоронив. По дорозі валялися люди мертві. Тих, що по полях ходили і шукали колоски, ганяли люди зі зброєю. На щастя всі діти в родині пережили страхіття голодомору і вижили.
