35. Записав Допіра Володимир у с. Бджилівка Теплицького району 2008 року.

Олександров Микола Григорович

У 1933 році мені було 13 років. Жив я в селі Штелівка, що поряд з містом Немирів. Батько працював у колгоспі «Соціалістичні лани». Ідеш зі школи додому і думаєш, що мама дасть їсти, бо до школи йшов не снідавши. Продуктів майже не видавали. Хоч батько вже опух, вся наша сім’я вижила. Мати діставала картопляне лушпиння, відходи проса. Я багато надивився на людей, які ловили в нашому ставку черепах, тут же на місці варили їх, їли і помирали.

У той час у Немирові працював спиртовий завод, який переробляв зерно, картоплю на спирт. Люди підходили, щоб хоч картоплину взяти з кагатів, що були під відкритим небом. Але в людей, що наважувались підійти, стріляли.

36. Записав Допіра Володимир у м. Немирів 2008 року.

Патланюк Ганна Василівна

Згадую 1933 рік. Для того, щоб вижити, люди їли все, що було їстівне і неїстівне. їли бур’яни, котів, собак. Врешті, людину їла людину.

Пам’ятаю, прийшла в нашу хату жінка, сусіда. Я вмостилася в неї на колінах. Вона мене обмацала всю та й каже мамі:

— Нехай Ганя принесе мені квасу на борщ. Я дам їй стрічку на гребінець в коси.

Я аж підскочила з радості, а мама й говорить:

— Принесе Марійка, на два роки старша, а то Ганя ще заблукає.

— Ні нехай принесе Ганя, — говорить вона.

Сестра була в той час дуже худа. Мама насторожилась і не пустила нікотрої. На другий день довго ходила тітка Марія, виглядаючи мене з квасом, аж поки не заманила хлопчика Грицька — мого сусіда. Їх було троє людоїдів. Убили хлопчика, порубали ї з’їли. А в селі все йшло своєю чередою. Щодня вивозили з хат по 20—30 мертвих, сяк-так замотаних в ганчір’я або мішки, і ховали в братських могилах.

Так хочеться знати, про думав у той час Сталін зі своєю свитою. Чи їли травичку його діти Яків, Василь та Світлана? Певно що ні. Не плакала його дружина, як мої сусіди, в яких за один тиждень померло восьмеро дітей. І не винні вони, що народилися, як не винні, що вмерли.

37. Записав Допіра Володимир у с. Лісове Барського району 2008 року.

Дідусенько Іван

Мені тоді минало тринадцять, тато мали коня, а тому нам довелося першими на вулиці відбути страхітливу повинність — перевозити мерців. У батька першого в нашій сім’ї попухли з голоду ноги, роль перевізника трупів дісталась мені малому. Тому ті страшні події невиправно запали в душу і я навіть зараз можу скласти поіменний список не менше, як половини з тих, що пішли на той світ в голодні тридцяті. Всього по Пеньківці їх нараховано близько тисячі.

П’ятеро діток було в нашій сім’ї. Диво дивне, що ніхто не загинув, в цьому я пізніше вбачав якусь особливу мудрість матері й батька. А може, й щастя, оскільки тоталітарна система тиснула на всі застави. Податком обкладали з усіх боків. Як вихід, вулик з бджолами ховали мій на горищі. Гнули з верболозу каблучку, проривали в сніпках льоток, аби небесна комаха могла вилітати на волю десь біля комина ї повертатись назад, непомічена агентами.

Пригадую, як у глибокій ямі на городі, прикиданій зверху сміттям, приховували ми нашу льошку. Кинули на місяць, сяк-так годували вночі, але без світла і повітря тварина так вихудла, що страшно було на неї глянути — лише шкіра та кості.

Але невдовзі не стало й того «багатства». З новою силою у Пеньківці завирував геноцид. Люди вздовж нашої вулиці валялися немов колоди. Ніхто нікого не піднімав, не мали сили. Ніхто нікого не піднімав.

Як у поганому сні бачу те сумне видовище, чую голосіння сусідок. Голова сільради Чикирист, видвиженець з шахтарів, так званий двадцятип’ятитисячник заходить на обійстя Олекси Кожухівського. Його дружина померла, двох старших дочок віддав сестрі. А двох меншеньких, Люби та Настуні, десь не стало. Помітили сусіди.

І ось голова сільради заходить до Олексиної хати, довго щось там порається і виносить на двір (за коси) дві відрубані голівки. В грубі знайшов. В лиху годину з ними так вчинив батько. Близнятка були, такі гарненькі. Вимерла велика сім’я сусідів наших Кузьменків: Сергій, Фросина, діти їхні Іванка та Марійка.

Ось саме того дня і поїхав я, тринадцятирічний, дав перший свій «рейс». Привезу їх до ями, а копали таку за селом довжелезну могилу два чоловіки, і гукаю:

— Дядьку Марку (це до Марка Григорука), чуєте, дядьку, поможіть скинути!

А він не те помогти, з ями вибратись не може. Бачу, що нізвідки помочі чекати, від’їду на горбок, бочком воза поставлю та й вже якось його перекину з трупами. За тим спинаю воза на колеса і знову їду за небіжчиками. Прикро, що ні хреста там, ні позначки ніякої.

38. Записав Допіра Володимир у с. Пеньківка Літинського району 2008 року.

Бурлака Іван

В період НЕПу мій батько поставив хату та покрив її бляхою, чим викликав заздрість у представників влади: у Бурлаки хата он яка, треба його в підкуркульники зачислити. І у такий спосіб хати конфіскували.

А мати ходила вагітна з п’ятим дитям, у розпачі казала:

— Нанесу в хату соломи і пущу її з димом, щоб нікому не дісталась.

Очевидно, ці слова донеслись до більшовицьких активістів, бо відступили. Проте ми на перед знали, що неодмінно прийдуть вигортати зерно. Батько порадив матері:

— Нічого не ховай, бо як знайдуть, то вже точно викинуть нас з хати на сніг. Я побіжу в район, там десь в райвиконкомі є товариш, що знає мене громадянської війни, може, заступиться.

Все ж таки мати торбинку з житом сховала під лавкою на покоті. І ось до нас заходить комісія повсідались на лавках батько був десь надворі, а мати в хаті ні жива ні мертва. Чадять цигарки про щось гомонять. У мене на язиці: он мама під лавкою хліб сховала. Україна мала б свого Павку Морозова. Проте, утримався. Хліба не знайшли, зате вимели пудів з десять картоплі, усі буряки, квасолю. В результаті таких зачисток люди падали від голоду як мухи. Прямо на вулицях, під плотами. Мерців підбирала виділена з колгоспу гарба.

Біля нас, пам’ятаю, в сусідстві проживала сім’я Чумака. Його дружина, мати трьох дітей, не витримавши цинічної війни влади з селянином, збожеволіла, в розквіті сил пішла в могилу. В невдовзі повезли до ями трійко її діток та чоловіка. Наше життя також висіло на волоску, проте, на щастя вижили.

Я дочекався незалежності України, що, безперечно, дуже радує. Водночас, вкрай засмучує те, що наші державні мужі недолуго проводять економічні і політичні реформи.

39. Записав Допіра Володимир у с. Городище Літинського району 2008 року.

Комченко Ганна

Батько мій побудував вітряка, а біля нього хату. Молов зерно людям. Коли з сільради прийшли агітувати в колгосп, навідріз відмовився. Подався аж в Архангельськ на заробітки. Мама з нами переїхала, в дідову хату. Згодом батько їде додому. По дорозі його знімають з поїзда і заарештовують. Лише через рік його дочекались. Саме тоді до нас прийшла комісія і почала розкуркулювати. Нишпорити по всіх кутках вимітали все, що бачили.

В розпачі тато з мамою вже були налаштовані писати заяви в колгосп, але їх принципово не приймали. Тато одного дня пішов з дому і більше не повернувся. Його труп знайшли аж через рік у полі. В мами вже на ту пору попухли ноги, стала дуже немічною.

Одного ранку, коли ще не зійшло сонце, до нас прийшов Іван, її старший син від першого чоловіка. Удвох пошепотіли і почали збиратись в дорогу. Потім гримнули двері і в хаті стало тихо-тихо. З’ясувалось, що мати поїхала в Київ до дядька Йосипа. Знайшлись добрі люди, які мене з братом Павлом здали в дитячий будинок.

Якось у дядька Йосипа запитала, чому він не шукав маму. Він відповів, що шукав того дня, як її не стало. Йому повідали київські рибалки, що якась жінка кинулась з моста у Дніпро. Я зрозуміла, що то була моя мама. Їй тоді було лише 45 років.

40. Записав Допіра Володимир у с. Літинка Літинського району 2008 року.

Дубинська Людмила

Я йшла до своєї рідної тітки через цвинтар стежкою, якою ходили багато людей. І натрапила на яму (їх було декілька). Підійшла і побачила в ямі живих і мертвих людей. Живі люди були безсилі і не могли вилізти з ями. Я злякалась і побігла додому, розказала про це мамі.

В нашому селі жив чоловік, всі кликали його Денисом, він звозив на цвинтар мертвих і ще живих, виснажених, безсилих. Страшна пора. З голоду люди втрачали розум. Пам’ятаю, побачила під очеретом одні голови людські, тулубів не було. Пам’ятаю ще, що ходили спецбригади по хатах, з горшків, торбинок збирали зерно, крупи, муку. Били людей, щоб признавалися, де заховано хліб. Прийшла бригада і до нас, знайшли торбинку з борошном, почали забирати.

41. Записав Допіра Володимир у с. Росоша Липовецького району 2008 року.

Саєнко Марія Матвіївна (1925 р. н.)

На той час Марія Матвіївна проживала в Липовому В сім’ї їх було п’ятеро: Марія, сестра, брат та батьки. Під час колективізації в 1928 році із їхнього хазяйства забрали коня, плуги та інші речі в колгосп. Залишились корова, яка допомогла їм вижити На хазяйство накладали великі податки. Забирали все м’ясо, яйця, молоко, зерно. Коли не виконаєш податку могли забрати колову.

Як розповідала Марія Матвіївна, пізніше і в їхній сім’ї було багато боргів не заплачених. В них забрали корову, зерно вимели все до зернинки. На прожиток майже нічого не залишилось. Але зосталася телиця, яку вони сховали і вигодували на корову. Люди, які в колгоспі працювали, робили за трудодні. А за трудодні коли що давали, а коли нічого, то було дуже важко прожити. В 1932 році почався голодомор і в людей забирали все. Бідолашні їли гнилу картоплю, весною — цвіт з акації, молоденькі липові листочки, Іванові головки, калачики. Тобто все те, що траплялося, те вони і їли.

Розповідала вона й те, що одного разу вже опухла йшла робити на бригаду одна жінка, вона дуже хотіла їсти. Зайшла на город до чужих людей і вирвала кущ картоплі. Картопля була ще дрібнесенька і вона не встигла обірвати, як її застав хазяїн, який сторожував і сколов вилами.

Дуже важко було сім’ям, в яких не було корови, вони ледь виживали. Батьки за голоду працювали в колгоспі, де майже нічого не заробляли і чого не вистачало на прожиток.

«Одного разу, не пам’ятаю в якому році, по дворах ходили люди і забирали що де є, прийшли до нас. Один чоловік хотів взяти мішок з мукою, а мама не давала, то він її як штовхнув! Тоді мама узяла велику ломаку та його по плечах. Після того маму судили і дали три роки. Та якось їй пощастило і побувши в поліції 2—3 місяці, повернулася додому. Її пожаліли, бо мій брат був ще малий».

Такого великого розкуркулювання вона не пам’ятає, але згадує, що її сусіди самі віддали все в колгосп, щоб їх не чіпали. Багато інших куркулів виїжджали.

1. Записала Сенча Вікторія у селі Липове Талалаївського району 2000 року.

Рачко Марія Зіньківна (1915 р. н.)

«Я, Рачко Марія Зіновіївна, народилася 27 січня 1915 року в селі Липове. У моїй родині було шестеро чоловік: дід, баба, батько, мати, я і мій брат Василь. Коли був голодомор у 1932—1933 роках, то моя родина жила бідно. Їли ми все, що під руки попадеться, рвали бур’ян, потім варили, товкли з макухою, перемішували. Муки на той час не було, то ми носили в Ромни золото, сережки, хрестики, а взамін нам давали муку чи висівки. Але небагато, пригорщу. Не дай, Боже, такого діждать нікому. Бо як згадаю, аж під нігтями коле. У кого була корова, то тому було легше було, бо бур’ян хоч пропхнеш чашкою молока. Та хоч що не було, то все одно люди помирали. Було, потовчемо крупи в ступі, назбираємо листя, посушимо, а потім змішаємо з водою та поробимо такі млинці та й сушимо на печі. Такі вони були чорні, що на них страшно й дивитися, не то їсти.

Коли мені було майже 18 років, то я ходила на роботу в колгосп. На роботі годували нас так. Стояв невеликий казанок і там варили їсти. Давали небагато, по маленькому черпакові на одного чоловіка, хочеш їж, а хочеш ні. Дехто забирав додому, а де хто їв на роботі, У кого були малі діти, то додому не давали їсти. Варили такий суп з муки, яку давали з гамазею, з макуха, лили туди воду і варили. Не дай Боже, щоб це іще повторилося. В родині, слава Богу, ніхто не помер».

2. Записала Грабина Віта у селі Липове Талалаївського району 2004 року.

Остапенко Марія Іванівна (1925 р . н.)

«Я, Остапенко Марія Іванівна, 1925 року народження, під час голодомору проживала у селі Липове, на вулиці Бугаєві. У нас у сім"ї було п’ятеро: батько, мати, я і два брати.

Голодомор — це жахливий злочин сталінізму проти власного народу. Коли у людей забирали спочатку зерно, а потім уже й картоплю, м’ясо, сало та багато продовольчих запасів, якими запасалися на зиму, ми були позбавлені всього їстівного.

Голодомор 1932—33 років спричинив велику смертність населення, особливо дітей та стариків. Я це дуже знаю, тому що мені було тоді вісім років і я сама була дитиною. Нам приходилося їсти листя трохи підсушене, терту гнилу картоплю, кору дерев, собак та багато іншого.

Почали вмирати з голоду люди, пухнуть, діти все кажуть: „Хліба і хліба». Фунта соломи не давали, в хатах було холодно, розкуркулювали бідняків, колгоспників викидали з колгоспу за те, що хліба не здавали. Багато людей помирали, а село обезлюднювало.

Був виданий закон про п’ять колосків. Це дуже жорстокий закон, за який передбачався розстріл з конфіскацією майна або забирали у в’язницю на десять років і також з конфіскацією майна. Саме в цей період на полях почали з’являтися селяни (переважно жінки), яким нічим було годувати своїх дітей. Вони ножицями зрізали колоски на полях, де недавно працювали, як коні. І цих жінок, якщо я не помиляюся, називали „перукарями».

Також відбувалося і „розкуркулення селянства». Мого рідного дядька (батькового брата) було також розкуркулено. Внаслідок „розкуркулення» кількість заможних господарств різко зменшилася. Під цей закон потрапляли не лише заможні господарства, а й ті, які не погоджувалися йти в колгоспи. Людей висилали на інші регіони і давали їм найважчі роботи. Багато повмирало. Живі люди навіть не мали сил заховати померлих, а їх було дуже багато і ми викопували одну велику яму і вкидали їх туди. Зараз у мене залишився один брат».

3. Записала Хондога Леся у селі Липове Талалаївського району 2001 року.

Сидоренко Марія Зіньківна (1915 р. н.)

«Я народилася у 1915 році у селі Липовому, в сім"ї бідній був один, у мене брат, батько і мати. Коли розвивалася колективізація, то почався голод. Приходила група усе, що було забирали з хати залишалися стіл та лава, і хазяйство забрали усе. Нас вигнали із хати і забрали у колгосп, щоб робили безплатно. Ми ночували де попало, але згодом попросилися до Максимейкових і там жили. Голодували усі, ходили по бур’ян, приносили додому сушили, потім м’яли на муку і робили млинці. Мати приховала серги і пішла поміняти на отруби. Люди ходили пухлі кругом, їли де що було на дорозі. Ще ходили з міста і міняли два стакани квасолі за гарний теплий платок. Було, вийдуть хлопці у поле, орять, а їсти хочеться. То вони на бригадира кричали, мовляв, якщо знайдеш трохи картоплі будеш орати сам. Бригадир їхав і знаходив пару картоплин, вони варили якусь побовтюху, а потім робили далі.

У Бровка Юхима син дуже попух і умер і він пішов, щоб заховать його. Просить нас помогти, а ми нам’яли бур’яна і гнилої картоплі та й зробили ліпьошку. А коли він прийшов і побачив ту ліпьошку, то й забув, що у нього помер син і почав її їсти».

4. Записав Грабина В’ячеслав у селі Липове Талалаївського району 1997 року.

Лихвар Варка Василівна (1919 р. н.)

У моїй родині було три сестри і два брати. Коли почався голодомор, то у нас усе забрали із хати. І погрозили, що виженуть нас із хати.

Але не вигнали, а забрали у колгосп робить безплатно. Через трохи прийшли, забрали і батька, не знаю куди. Життя дуже погіршилося, їсти не було чого. Але ми улітку ходили рвали акацію, м’яли на муку і пекли млинці. Їли Іванові головки, із лободи варили затірку, обрізали кору з дерев і пуп’янки, усе що попадало нам на очі, але жили.

А взимку їли те, що назбирали літом. Дуже багато ходило по селу у нас пухлих із Білоруського села Хатинь. Мерли на ходу, хто був живий, але їздили люди підводою, забирали трупи і везли у яр, вкидали у велику яму. Хто був живий, просився, щоб його оставили. Але не щадили, добивали і вкидали. Мені розповідала моя сестра, що у неї була менша сестра і вона хотіла дуже їсти. Тоді вона попросила мене, щоб я десь роздобула окраєць хліба. І коли вона пішла і дістала окраєць хліба, то прийшла додому, а меншої сестри вже не було. Вона поспитала у людей, а вони сказали, що дівчину забрали і повезли підводою напівживу з мертвими тілами».

5. Записав Грабина В’ячеслав у селі Липове Талалаївського району 1997 року.

Васюк Марія Омелянівна (1919 р. н.)

«Ми жили небагато, мати й батько працювали в колгоспі. Нас дітей було троє. Коли почавсь голодомор, мені було вісім років. Ми збирали по полю гнилу картоплю, зривали й сушили листя дерев, потім терли і ліпили хліб.

Коли було літо та весна, було краще, була зелень, а коли зима, то скрутно зовсім. Літом їли бруньки дерев, цвіт акації. Найсмачнішим було рогоза і тертий буряк. Коли у полі з’явились колоски, то за один вкрадений колосок давали один рік ув’язнення. Був такий випадок, що жінка пішла на город до сусіда красти картоплю, то він і вбив її на городі. Люди ставали дуже злими і жадібними. Кожен дбав про себе.

У нас в селі жив Остапенко Юхим з дружиною Устею. Коли вони підуть на базар, то сядуть на городі і поїдять все, що купили, а дітям не дадуть. У них було двоє дітей Василь і Микола. Тут Василь став опухать і дуже слабнуть. Весною вони рвали акацію, Василь навіть не міг залізти на дерево. Тоді батьки сказали: «Не рвав, то і не їж». Він згодом і помер.

Багато тоді померло. Люди ходили попідтинню, по хатах. Помирали, хто де впаде. Ходили з села в село, шукали їсти. Страшно було і на вулицю виходити.

Одного разу ми троє пішли на базар з матір’ю продати рядно. Те рядно ніхто не брав, то мати поміняла його на пиріжок для брата.

Коли стало трохи краще, то ходили в колгосп на роботу. Там варили яку-небудь юшку, на неї казали баланда, і давали раз на день. Давали трохи борошна на душу в хаті, трохи картоплі. Коли хто крав, то дуже суворо карали. На болоті було багато води тоді, а ми холодні, голодні, носили на носилках сіно, скирдувати по воді. Я навіть і не знаю, як ми вижили на тому листі, гнилій картоплі».

6. Записала Ворона Тетяна у селі Липове Талалаївського району 2008 року.

Клочко Параска Петрівна (1919 р. н.)

Родина була великою: батько, мати, двоє братів, п’ять сестер. Жили не бідно, вважалися середняками. У 16 років Параска пішла робити у колгосп. Перед голодом було непогане господарство, але у 1930 році нічого не осталося, крім своєї хати. У багатьох людей теж все позабирали. По селу ходили бригади, які забирали худобу, хліб. У цих бригадах були й липівці: Саєнко Прохор, Іваненко Улита, Іваненко Гаврушка, Карпо Пелещук, Уляна Кривоніс, Руленко Онися та інші. Майже ніхто з людей ніякого опору не чинив, віддавали все. Ці бригади могли дещо і залишати. Раніше на Марченківці ( куток, де мешкали переважно селяни з прізвищем Марченко) жили багаті хазяїни, у яких було багато худоби, хліба. Але, коли стали ходити бригади, то ні в кого нічого не осталося. Позабирали навіть хати. Хати залишилися тільки у Івана та Ларивона Марченків.

По селу багато ходило пухлих. Траплялося так, що йде, йде людина і падає, бо знесилена від голоду. Ходили просили їсточки, давали хто що міг, квасолі, картопельки. З квасолі побували пекти хліб, але багато людей потруїлося і тоді перестали. Варили страву з лободи — вода і лобода. По селу багато ходило чужих, які просили їсточки, інколи міняли на їжу одежу, прикраси.

Траплялося чимало крадіжок. Бувало, що люди ходили по хатах і просили їсти, а самі придивлялися, де їжа. Потім вночі, підкопувалися і забирали їстівне. Людей не вбивали, бо для них головне було поїсти. В деяких було покрадено корів, овець, коней, яких не забрали бригади. Бригади забирали ще й різну одежу, прикраси і все це продавали у центрі села, біля магазину, за безцінь, то за 1 копійку, то за 2, 3. Дехто купував ці речі.

Не всі зазнали голоду, були й такі, що не голодували. Це члени бригад. Вони наживалися на людському горі. У селі людоїдства не було, але один дядько заколов вилами свою сусідку, яка в нього на городі викопала кущ картоплі.

У Конотопі міняли різні прикраси на потруби ( висівки) та крупчатку. Туди їздило багато людей із нашого села. Коли щось привозили, то варили затірку. З отрубів пекли млинчики. У нашій родині давали кожному по два, рідко коли по три млинчики в день. У колгоспі видавали по 200 г хліба на трудодень. Трудодень дорівнював 100 соткам (очевидно, йдеться про денну норму виробітку). Але майже нікому не вдавалося заробити трудодень, виробляли по 40,50 соток. Тільки на жнивах можна було виробити 70 соток.

7. Записав Клочко С. в селі Липове Талалаївського району 2008 року.

Довгаль Данило Михайлович (1917 р. н.)

У 1929 році розпочалася колективізація: у селі на кутку, який називався Церквівка (тепер там низова ферма), організували колгосп „Червоний Лан». На іншому кутку „Лутіавка» ( за ставком аж до Галецького), трохи згодом — колгосп „8 Березня» і „Перебудова» на Бугаєвій. Оце було три колгоспи, а інших я не знаю. Отож вони заснувалися і так тяглося-тяглося…

Багацько людей виходило назад з колгоспу, забирали і худобу, і все своє, що усуспільнювали, і знову вступали. Той туди, той назад тягне коняку, плуга чи воза. Отак тягали довго, аж до 1930 року. У 1930—31 роках пішли повально в колгосп. І у 1932 році почалось щось схоже на голод. Хліб викачали, ще то картопля була, то буряк. Сяк-так перезимували, а на весну 1933 року не було нічого їсти. Спочатку мерли потроху, один там умре, два чи три в селі. Була церква, дзвонили в дзвони за покійниками, а тоді додзвонилися до того, що не вправлялися дзвонити. Треба було день і ніч дзвонити, бо пачками стали мерти. На моєму кутку померли Стрілець Антон, Грабина Гнат, Мань Роман і його жінка Єлизавета, Грабина Денис і багато інших. Багацько людей пропали в голодовку. Наїжджих було багато в селі. Приїжджали міняти з Полтавської та Харківської областей ганчір’я на картоплю та хліб, якби тільки був. Поки було чим мінять, так міняли. А тоді не стало в самих, так що ж ти мінятимеш?

Усе їли: і липовий лист, і конюшині голівки, і кропиву жалку, і кукурудзяні качани без зерна, і лушпайки з картоплі, товкли і їли. Багато ходило пухлих. І коней дохлих їли, курей усіх позводили.

Заганяли людей у колгосп так: хто пішов у колгосп, то припиняли знущання.

«Я вижив дякуючи тому, що була корова. А 1932 року її забрали за борги. У 1933 році я пішов сам у колгосп. В косовицю стали давать хліб з макухою. Його пекли в колгоспі для косарів. Так я ото з косарями косив і пайку хліба 400 грам мав, на обіді юшку варили».

8. Записав Кравченко Г. в селі Липове Талалаївського району 1996 року.

Арсієнко Марія Антонівна (1923 р. н.)

«Було мені тоді 9 років. Жили недалеко від Нинового (сусіднє село) і тому у колгоспі ніхто з родини не робив. Життя було дуже тяжке, накладали великі податки.

У нас уже й зерно все вимели з комори, а тут знову давай гроші. Повинні ми були заплатити 20 рублів, а їх не було. Прийшли до батька требувати гроші. У бригаді були Гусаров Федір (головний), Бабій Іван, Довгаль Матвій. Зайшли в хату і до батька:

— Давай гроші, а то виженемо тебе, куркуля, з хати.

А він їм і каже:

— Де я вам їх візьму? Нема. Такого налогу я заплатити не можу.

Гусаров став насміхатися:

— Роззявляй рота, так я тобі хоч плюну туди.

Батько ухопив його за шиворот й у двері. Вийшов скандал. Батькові погрожували тюрмою і навіть розстрілом, через це він утік. А нас трьох чоловік вигнали з хати. Прийшли активісти, борщ з’їли, вареники теж забрали, понапихали у кишені. З собою нічого не дозволяли брати. Брат торбинку квасолі взяв, так відібрали її, а його штовхнувши у сніг. Дітей теж кидали. Забрали в нас хату, сарай і хлів, клуню, комору, погріб, два гектари землі, а також корову, коняку і лоша, свиню і курей. Хату продали на торгах, її купив брат Довгаля і жив там. Згадую, як ходили до колишньої своєї хати, де були нові господарі, попросить яблук (сад був великий і гарний), так жінка не дала, вигнала.

Після того, як нас вигнали, пішли ми до сусідки, переночували, а на другий день вона і каже:

— Ідіть звідси, бо через вас і мене виженуть з хати.

Тоді ми десь з місяць пожили у маминого троюрідного брата. Потім стали жить у родички у Ниновому, вона пустила нас у сарай. Було це якраз весною 1933 року. Був голод, який не минув і нас. Пам’ятаю, як мама вийде ото за сарай, поставить на цеглину казанок і зварить сякої-такої страви. Збирали бур’ян, з кропиви і акації рвали листки і цвіт, сушили, терли і пекли якісь оладки. Жили у сараї, вкривалися старою кожушиною. Ото сядемо докупи, обгорнувшись у рядно, і ночуємо. Коли почалися сильні морози, то дядько і каже:

— Ви ж люди, як можна так жити!

Посадовив нас на сани і перевіз до халупи Грицака. Там і дозимували. В голод ходили пухлі, чимало людей просили хліба чи картоплинку. Мама працювала у наймах, а я пасла п’ять корів».

9. Записала Арсієнко Н. в селі Липове Талалаївського району 2008 року.

Киричок Тетяна Йосипівна (1920 р. н.)

Жителька села Понори, розповіла, що одержували їжу по карточках: 75 г кукурудзяного хліба, а дітям — 25 г. Пам’ятає, що її брати, щоб якось вижити, їли котів, собак, птахів, а на весні — траву, листя, збирали на полях напівзогнилу торішню картоплю.

В наших краях гірко було жити. Але ходили вулицями, як тіні, і просили чогось поїсти жителі Полтавської області, Сумської. Були серед них і матері з немовлятами. Діти були пухлі. Траплялося, що вмирали під чужими тинами.

10. Записала Васюк Людмила в селі Липове Талалаївського району 1996 року.

Головко Гаврило Йосипович (1915 р. н.)

Гаврило Йосипович розповів, що в селі Понори в 1933 році було два колгоспи: Він також пригадав, що за весну 1933року в нашому селі пройшли чотири хлібозаготівлі.

«Коли черговий раз прийшли до їх у хату, мати, щоб урятувати залишки зерна, розсипала його на печі, прикрила рядном і поклала їх, трьох дітей, зверху спати. Але коли бригада увірвалася в хату, ми перелякались, злізли з печі і заховалися, а зерно знайшли і забрали».

11. Записала Васюк Людмила в селі Липове Талалаївського району 1996 року.

Бойко Марія Пилипівна (1920 р. н.)

Вона народилася в родині середняка. Проживали на час голоду в селі Понори.

Хазяйства держали мало тому, що були великі налоги (податки). В той час налоги накладались і на родючі дерева, тому люди зрубували дерева, бо не було грошей щоб заплатити налог.

Хто робив в колгоспі тому давали похльобку, на каждого робочого. В Марії робив один батько. Прогодувати таку сім’ю було дуже тяжко. Пекли млинці з дерті, по яку ходили в село Дмитрівна і до дерті добавляли Іванові головки.

В хазяйстві мали корову, яка під час голоду дала змогу вижити їм від голодної смерті. Коли наставала весна, то на городах появлялася лобода, з якої варили борщ.

Прабабуся розповіла мені одну таку історію. Одного разу, коли у сусідів зварили борщ і мати витягла його з печі, то їхній хлопчик сів над тим чавуном. Дивився в нього, а потім промовив:

— Сама льоля (вода), а копи немає.

Під час голоду приходили люди в село з других районів, областей і міняли їжу на золоті речі, скатерті, хустки, або просто просили хоч кусочок бурячка з’їсти.

Багато людей пухло від голоду і помирали. Прихожалі люди вмирали попід тинню, їх скидали в одну яму і там ховали. Городи орали кожен своєю коровою, а в колгоспі волами, садили картоплю лушпинами.

Особливо дуже тяжко було зимою. Коли було холодні і голодно, а це найстрашніше. Топити було нічим, топили вони лозою, яку ходили і ламали самі. Лозу ламали зимою, бо болота замерзали і можна було добратись до лози. Голод сприяв малому врожаю.

— Голод був штучний, — говорить бабуся, — хоча цього тоді ніхто не знав.

Багато людей було, що помирали на очах, просячи допомоги, але їм уже нічим допомогти не можна було.

— Цей голод був найстрашнішим, що доводилось мені бачити за все своє життя — говорить прабабуся, — голодомор 1932—1933 років важко забути і неможливо.

12. Записала Васюк Людмила в селі Липове Талалаївського району 1996 року.

Комлик Олександра Іванівна (1918 р. н.)

Комлик Олександра Іванівна народилася в 1918 році в селі Понори. В неї ще була сестра і двоє братів менших від неї. В них була садиба, город і своє господарство. В 1932 році Олександрі Іванівні вже виповнилося 14 років.

Вона розповідає, що до 1932 року вони жили добре. Потім на людей почали накладати великі налоги. Деяких людей висилали на Урал. Колгоспи почали утворюватися, людей в колгосп йшло мало. Потім із колгоспів почали забирати зерно, а потім почали викачувати все в людей. У неї вибрали все, залишилась сама пустка. Забрали корову й теля, коні, всю птицю, і в хаті позабирали все. І цибулю сажанку і сіянку. Мати тільки дивилася, як вивозили возами з двору.

Потім Олександра пішла в хату і розповіла дідусеві, що вони говорили і що позабирали, бо дідусь мій нічого не чув. Так вона ставила табуретку становилась на неї і кричала у вухо дідусеві, бо він був глухий.

Потім дідусь пішов на вулицю, він підійшов до одного чоловіка і сказав, щоб оставили хоч цибулі. Але той чоловік його пірхнув і дідусь упав. А везли снопи із сіном і дідуся переїхали. Так він після того і помер.

«Позбирали все, тільки осталась діжка з капустою. Також забрали й біб. Потім перегнали нас у іншу хату. Не було з чого борщу зварить, щоб поїсти. Отаке було життя. Гречану полову їли, і тої нам позичили три мішки. Батько мій став почувати себе погану, бо він був пухлий від голоду. Мати ходила на поденну, щоб щось заробити. А тато пішов до дуба, щоб накосити. Ми взяли торбинку, щоб хоч взяти колосочків. Та нас звідти прогнали.

Після того через деякий час мій тато помер. Ми остались самі з матір’ю. Потім нас вигнали з хати після Покрови (14 жовтня). Тоді ми перейшли до жінки, в якої було п’ятеро дітей. Так ми прожили зиму. А навесні буряк і кользу їли. Потім на осінь буряк носили і перекидали через лісу у яму. А тоді забирали з ями. До Різдва ми їли капусту, яка була в чулані. Мати, якщо принесе хліба, то поділить нам, а ми сидимо тільки дожидаємо, та дивимось один на одного. Тоді поїмо і тільки тоді аж почнемо балакати між собою. Потім нас вигнали з хати. Ми вже ночували на дворі, бо не було де. Тільки з собою взяли відро, три чугунчики і п’ять ложечок. Коли почало темніти, то мати назбирала лозинки з верби, що вітер позбивав, вогник розпалили. Хоч голодні, та трохи погріємось. Тоді ми пообнімаємо матір і мати тоді співає пісню.

Я не уявляю, як ми вижили, чим ми вижили. Мати потім вступила в колгосп у Мигурове з горем пополам. Я ходила сапувати картоплю. Та хоч давали яку-небудь юшку поїсти. Моя сестра пасла вже 2 корови і 2 телят. Я варила лободу та щоб була добріша кидала солі. Продали ми платок за 7 рублів, та купили хоч солі. Нам дали землі, та й кажуть:

— Хоч сійте, хоч ні.

Ми пішли до сусіда, у нього у скрині були сімена гарбуза та буряка, ото й посіяли. Я помагала сапувати, бо матері було важко. А хлопці їли з колосків жита зерно. Коли ішов цей чоловік, якого було те жито, поймав одного з хлопців і каже:

— Зараз уб’ю!

Я була далеко, і коли це почула, то він хлопця вже одпустив і пішов. Потім ми сіяли капусту. Мати кожний день ходила в колгосп, щоб щось дали поїсти. Ми спали вночі на дворі. Мати з одного боку, а я з другого. Мої два брати і сестричка посередині, та так і спим.

А вранці проснемось, а на нас лежить сніг. Потім мати продала карсетку, спідницю, два рушники, платки і купили за те ми собі хатку. Ми тоді перейшли в хату. А які ми були раді! Заклала мати стелю, прорізали двері. Тоді у Конотопі мати купила картоплі і на тій картоплі ми прожили дев’ять неділь. Я картоплі не чистила, а скребла. Потім я стала пасти гуси колгоспні і дядківські. Мене зразу не приймали, а коли кончила курси, то прийняли. Потім хлопці пасли гусей. А тоді ми взяли корову й телятко.

Також багато ходило людей з Глобину, Полтавської області. Померло багато під вітряками, а також велика ходила хвороба тиф. Так що померло багато людей. А я якось з своїми братами і сестрою і своєю матусею осталась жива».

13. Записала Васюк Людмила в селі Липове Талалаївського району 1996 року.

Цілина Катерина Корніївна

Катерина Корніївна розповіла, що в той час вона жила в селі Красний Колядин. Не було чого їсти, люди в селі їли мишей, горобців, траву і кору дерев. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де на весні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб.

Проте сільським жителям хліб не продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані, проте тисячі селян усе ж пробиралися туди. Та, не знаходячи порятунку, вмирали прямо на вулицях. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях, на вулицях. Доведені до відчаю люди їли жаб, трупи коней викопували, збирали в лісі яглицю, варили борщ, їли макуху, варили лободу.

14. Записала Кукса Віта в селі Липове Талалаївського району 2008 року.

Тимченко Єфросинія Несторівна (1925 р. н.)

Тимченко Єфросинія Василівна розповіла, що у голодовку 1933 року вона ходила в школу. Коли її приймали в жовтенята, дивилася на портрет Сталіна, який тримав свою Світланку на руках.

«Як ми раділи цьому знімкові! Думали, що це наша рідна людина. А що вона з нами зробила? Померли з голоду брат і сестра, а я ще ворушилася. Ішов сусід, голова колгоспу Дорошенко Григорій Володимирович, глянув і забрав до себе. І от я ще жива».

15. Записала Замишляєва Світлана 2008 року.

Гончарова Надія Борисівна (1925 р. н.)

„Голод почався десь на початку 1932 року. Мені тоді було 8 років, сестрі було 6, а братові — 4. Я була найстарша. Була ще мала і мало що розуміла. Ми жили заможно. В господарстві мали коня, корову, козу, гусей, свиней, пасіку. Коли поприходили ці людоїди, то забрали все, тільки залишили зерна, щоб посіяти, та й того була жменя. Мама заховали від них трохи хліба, мали іще дещо.

Забрали віз, сани, віялку і живи, як знаєш. Заставили силоміць іти в колгосп. Мама працювала в ланці, а тато в колгоспі, в кузні. Я закінчила лише 3 класи, бо стали жити бідно, ні в що було вдітися. Одежа була полотняна та і яка та одежа. Заробляли зовсім мало, декілька копійок, а іноді і нічого.

З колгоспу раз на тиждень давали грам по 200 овсянки. Мама спечуть було яких паляниць, то ми й билися за них. Билися через те, що нічого було їсти. А їли сиру моркву, буряк, картоплю, листки капусти, якшо воно було. В деяких сім’ях вимирали по декілька чоловік, а іноді і вся сім’я.

До нас доходили чутки, що люди вбивали одне одного і їли. Справжнє людоїдство. Було таке, говорили, як ідеш вулицею, лежать скрізь трупи людей. Нікому було їх ховати і тому люди скидали їх в одну яму і засипали землею. На щастя в нашому селі такого не було.

Голод — це дуже щось страшне в моїх спогадах, навіть страшно і згадати. Не доведи Боже, щоб таке страхіття повторилося».