1. Зі слів Курманенко Анастасії Михайлівни (1917), яка проживає в с. Веселівка Кіровоградського району.

Курманенко Григорій Макарович

В 1933 році я вступив і навчався в Дніпропетровському музичному технікумі, бо дуже любив музику і театр. Нам, голодним студентам, давали по 200 гр хліба. Щоб голод вгамувати, цього не вистачало. А напроти нашого технікуму розташовувався навчальний заклад, де навчали робітничих професій (ФЗУ). Тим, хто там вчився, давали не лише хліб, а й по 29 рублів грошима. От і змушений був перейти туди на навчання.

На той час в місті можна було купити кукурудзи, один стакан коштував 10 рублів. Я купував, але все не з’їдав, ніс додому в село Биково, де вже пухли від голоду мати Горпина та молодші брат Тимофій і сестра Маруся. Коли був у селі, то всі разом, обмотавши ганчір’ям ноги, йшли в степ. Там росло багато сухого кураю. Він був дуже колючим. Але якщо його потоптати, можна назбирати насіннячка, дрібного, як мак. З того насіння товкли борошенце і пекли млинці. Сусіди, що жили поруч, вмерли. І я вмовив матір вирушити в місто.

Нам пощастило. Брат влаштувався на роботу, та й мати робила кухаркою на заводі, а значить мала змогу принести їсти і малій сестрі. Жили в бараці. Це було довге приміщення, перегороджене тряпчаними стінами. До колективізації мати працювала в панів. Пан був добрим господарем і заробляли в нього люди добре. Мати мала гарний одяг, спідниці плюшеві і навіть мала кілька золотих монет. Цей скарб міняли на кукурудзу. Так і вижили всі.

Після голодомору, десь в 1938 році, коли брата забрали в армію, ми з матір’ю повернулися в село і пішли в колгосп працювати. Коли повернулися, то дізнались, що багато люду померло. З нашої родини померли тітка і дядько.

2. Зі слів Курманенка Григорія Макаровича (1915), який проживає в с. Веселівка Кіровоградського району.

Гуданець Дар’я Іванівна

Скільки вже людей пішло від нас у небуття, забравши з собою пам’ять про ті жахливі події. Немає вже і моєї матері Запорожець Анастасії Степанівни і батька Запорожця Івана Дорофійовича.

Вони мені розповідали, що довелося пережити в ті тяжкі часи українському народу і нашій родині особисто. Переповім лише те, що добре запам’яталося.

Нас у сім’ї було семеро дітей. У голод 1932—33 років місцева влада, так звані комсомоли, відбирали все — хліб, до зернини, квасолю, заквашені в діжці огірки, обшукували кожний куточок двору. Щоб хоч якось вижити і прокормити сім’ю, батько сховав в полі мішок пшениці і потайки вночі приносив. Мати варила і вся сім’я їла, а дітям наказували, щоб казали, що їсти нема нічого.

Від голоду в нашій родині померла баба Марія, батькова мати. Проводів не було, замотали в рядно поклали на підводу і повезли на кладовище. Людей пухло і вмирало від голоду дуже багато. А на Зеленому гаю на Кашанівці, так вулиця називалась, жила жінка на прізвище Санжара, то вона зарізала свою 12-річну дочку, склала в казан і їла її. Отакі були страшні часи.

3. Зі слів Гуданець Дар’ї Іванівни (1990), яка проживає в с. Веселівка Кіровоградського району.

Шпаченко Ніна Миронівна

З нашої родини від голоду в ті тяжкі часи, на щастя, ніхто не помер. Виживали, як могли. З мамою ходили на поле збирали мерзлий буряк і картоплю, пекли і їли. Із різної зелені пекли щавленики.

Хочу розповісти про нашу сусідку Ольгу, яка жила з двома дітьми, а чоловіка посадили. Одного дня пішла до них сусідка, а на печі лежить мертва жінка з дітьми. І я туди бігала дивитись то до сих пір мені запам’яталась її довга чорна коса, яка звисала з печі. Так їх і похоронили у їхньому дворі.

4. Зі слів Шпаченко Ніни Миронівни, яка проживає в с. Веселівка Кіровоградського району.

Олійник Олександра Дем’янівна

Я до цих пір пам’ятаю хлопчика, мого однокласника Літвінова Івана Івановича. На той час в 1933 році ми ходили в шостий клас.

Мої батьки працювали в колгоспі то хоч щось могли принести додому, а батьки Івана не працювали. Тож їхня сім’я голодувала. Дітей, чиї батьки працювали в колгоспі, годували в школі. Я дещо брала в карман з їжі, а як ішли додому, то годувала Івана. Але одного дня він так і не прийшов до школи. Помер від голоду.

5. Зі слів Олійник Олександри Дем’янівни, яка проживає в с. Веселівка Кіровоградського району.

Кучеренко Іван Миколайович

В школу я не ходив. Спочатку не було як і в чому, та й далеко було. Матір і батька пам’ятаю погано, згадую лиш, що в батька дуже жога пекла від прілого ячменю, яким ми харчувалися. Ще в їжу йшли листя з акації, сусай, козелики, гриби. Іноді попадалися їжаки. Ми голки в них обсмалювали і здавалося, ніби маленьке поросятко. Таке добре та жирне. Старші сестри Віра і Клава жили на хуторі. А нас малих, як померли батьки, віддали в дитячі ясла. Там дітей трохи годували. Та згодом і ясел не стало, і Льоня помер. Тоді я потрапив на хутір до сестер.

Старшого брата Мішу пам’ятаю, що тяжко працював в полі, просто в нас за городом. Техніки не було, коней не було, і людей виганяли лопатами копати поле. Коней признавали хворими на сап, розстрілювали і вкидали у криниці. Пригадую, як в хаті на лавці, помираючи, мій брат просив щоб йому зловили хоч мишку. Ловили мишей, їх тоді багато було. Ставили попід стіною чобіт і женуть, а миша в чобіт як вскоче, то хватали і було що їсти.

Чув, що в однієї сусідки, в неї була крайня хата, не було вже нікого, вона лежала і з голоду не могла встати, так миші їй пообкушували вуха. Котів чогось не було. Чи люди поїли, чи так десь ділись, не знаю. Ми були малі, та все ж також ходили на річку ракушки ловити. Ото граблями нагорнемо, а тоді кип’ятком обіллємо. Вони розкриваються, виймали, варили і їли. Теж смачно було, як галушки.

Сестра Дуня працювало коло машини, що молотила чи віяла зерно. У кармані в неї був вузлик з відвіяним насінням бур’янцю — пшеничними відходами. Воно дуже смерділо «мишаками», та все одно їли. А коли зерна не стало, все обмолотили і вивезли, то Дуня померла. Загалом з нашої великої родини померли батько, мати і четверо дітей.

6. Зі слів Кучеренка Івана Миколайовича, який проживає в с. Веселівка Кіровоградського району.

Трохимчук Федір Павлович

Так, голод був, бо забрала влада збіжжя. Забирали буксири і група, яких було четверо чоловік. Це Марія Берегова, Марія Добрицька, Андрій Добрицький та, на жаль, четвертого не пам’ятаю. З хати виносили дітей, яким було по чотири роки. Ніяких документів на забирання продуктів не було. Не ховали харчі ми тому, що не знали, що забирати будуть навіть у хаті. Вони приходили з залізними палицями.

Моя сім’я мала пару коней, віз, плуг, корову. Восени 1932 року нас вигнали надвір. Ми пішли до Балецького Федора, сусіда. А на весну прийшли додому. Але Христя Осауленко захотіла нашої хати і їй її віддали. Знову забрали у нас хату і ми пішли жити до Богохванихи Станіслави, потім жили в Палажки Муржак. А в 1938 році мого батька Трохимчука Павла Кузьмовича, їздового, заарештували і невідомо, де він подівся.

Їли ми какіш, жаливу, лободу. Какіш біля річки був солодкий-солодкий. На цвинтарі була спільна яма, туди звозили всіх померлих. Коней, які здихали, теж вивозили у канаву до цвинтара, потай розрізали тушки і варили холодець, тушили. За рахунок цього й виживали. Скільки вимерло людей, невідомо. У селі не знають такої хати, де б не було померлих від голоду, в церквах не згадується. Винен у цьому був Сталін.

7. Зі слів Трохимчука Федора Павловича (1918), який проживає в с. Мощене записали члени волонтерського загону «Вогник».

Бойко Галина Дем’янівна

Голод я пам’ятаю, мені було 5—6 років. Влада ходила попід хати і забирала урожай. Вони ходили із залізними штичками і стукали по місцях, де було пусто. А мама ховала жито в печі. Видовбала в черіні горщик з житом, вирощеним на полі. Потім брала його трохи вночі, щоб ніхто не чув і не бачив, і давала мені, сестричці Соні, брату Данилу, батьку. Документів на забирання врожаю не було. Ховали ще жито на городі, де корова толочилась по закопаному, щоб не примітили. Клуню дерев’яну розібрали на будівництво конюшні.

У колгоспі давали їжу, ми отримували один раз на день, і мені попадала одна галушка. Корову тримали в другій половині хати, щоб ніхто не забрав. Їли какіш, цвіт акації. У дядька Євгенія Прудька забрали коней і розмістили дитячий садок, а свої діти жили в напівземлянці. Двоє дітей, хлопець і дівчина, померли від голоду. А двоє виросли та пізніше пішли на війну і загинули.

Добре жили ті, що забирали у людей збіжжя. Мій дід Олексій Максимович, батько тата, прибився вночі. Його розкуркулили, було 50 десятин землі, він запух від голоду. Невдовзі він помер. Ховали його в ряднині, щоб ніхто не бачив, бо жив на квартирі комсомолець. На цвинтарі була спільна яма, в яку кидали покійників. Вночі тато з племінником винесли його в яму.

8. Зі слів Бойко Галини Дем’янівни (1927), яка проживає в с. Мощене, записали члени волонтерського загону «Вогник»..

Поліщук Галина Петрівна

Мій батько не міг дивитися на те, як діти помирають від голоду, а він нічим не може допомогти. Тому він взяв та й повісився. Нас, малих дітей, навесні батьки просили не їсти зелених вишень чи яблук, а малим так їх хотілося, бо вони були ж дуже голодні. У мене вже попухли були ніжки, ручки та живіт. Мати, щоб врятувати, пішла у ліс і назбирала жолудів. Перетерла їх, зварила і нагодувала. Завдяки цьому я й вижила.

Це були дуже нелегкі часи і для інших жителів, які пригадували, що їхні батьки працювали у колгоспі і їм давали юшку. Найважче було дітям, які ходили голодні. Опухлі, іноді по дорозі вони падали і помирали, а деякі втрачали свідомість на уроках. Найкращими ласощами в той час був буряк. Та не лише голод був причиною смерті.

У нашому селі були такі випадки, що мати порубала власних дітей і засолила у діжі в погребі. Одному синові вдалося вижити. Він довго не міг говорити і завжди з жахом згадував той день, коли у хату мати внесла пеньок з сокирою, який поставила прямо посеред хати.

А потім було найжахливіше, вона стягнула з печі меншого братика та й відрубала йому голову і все це на очах у інших дітей. Тоді він несамовито закричав та вибіг з хати і швидко побіг до діда, який жив неподалік.

Та коли дід забіг у хату все було скінчено, мати-вбивця прибирала криваві сліди на стінах печі. Коли її запитав дід, де діти, вона нічого не відповіла. Лише по кривавому сліду знайшли жахливу знахідку. Звичайно її засудили і посадили до тюрми, але життя дітей і той жах, який пережив син, що залишився, зостався повік у серцях всіх людей. Син, що залишився живим ніколи вже більше не назвав її матір’ю і виховувався чужими людьми.

Ось до яких жахіть призводив голод у 1932—1933 роки. Ці роки люди будуть пам’ятати завжди та переказувати про них з покоління у покоління.

9. Зі слів Поліщук Галини Петрівни (1928), яка проживає в с. Мощене, записали члени волонтерського загону «Вогник»..

Кононченко Віра Данилівна

Було це взимку 1931 року. Морози того страшного січня були такі великі, що дерева лопались. Активісти ввірвались у хату і зі злобою, побоями вигнали нас на сніг босих. У одних лише сорочках, бо ми куркулі. А куркулі — це не люди. А які ми куркулі? У нас хата зроблена ще при поселенні, ще коли прибули предки. Хата була така стара, що майже по стріху вгрузла в землю і трималась лише на підпорах.

А вигнані стоять голі, босі на снігу, на морозі, кричать, плачуть. Їх старий дід упав па кучугуру і конає. А люди, що позбирались біля хати, стоять і дивляться. Не сміють нічого сказати, бояться, щоб і з ними так не зробили. Допоміг цим «ворогам» дід на прізвисько «кум», що жив недалеко у своїй землянці. Він їх приютив, переніс, перевів чотирьох малих дітей, діда, бабу, беззахисних батьків. Застудились двоє найменших дітей Коля і Вася, які згодом і померли. Батько тієї ночі зник невідомо куди.

А вранці, коли світало, до землянки діда «кума» прийшли двоє активістів заарештувати батька. Мене, на щастя, не було в селі. Та за кілька діб вночі прибув батько і таємно вивіз нас на Донбас. Та всебачаще око влади знайшло батька і ряд шахтарів і заарештували як такого, що супротивлявся владі, виїхавши самовільно з села. За цей «злочин» його було засуджено на десять років і відправлено на північ.

Горе всюди встигало за моєю сім’єю. Розпочалась війна. І сім’я аж у Донбасі одержала вістку, що батько воює. Бо ж попросився з північних воркутських морозів на війну. А доля кидала, кидала його і милувала, не вбивала аж до сорок четвертого року. Кинула у масу наступів і смертей під Київ на Букрин, де його душа пішла шляхом вічного відпочинку, а тіло покоїться без поневірянь у братській могилі біля села придніпровського, що зветься Балико-Щучинка.

10. Зі слів Кононченко Віри Данилівни (1921), яка проживає в с. Оленокосогорка.

Євстратієва Марія Михайлівна

В нашій Оленокосогорівці голод розпочався вже в 1932 році, як і по інших селах. Взимку в нашому селі почали ходити бригади активістів, які очолювали Іван Берегуленко, Сашко Ситник, Левко Грохольський і баба Ганька Дорошенко. Лютували морози, підводи з цими «гостями» з піснями, прапорцями, напідпитку чи й зовсім п’яними зіскакували з саней і прожогом бігли до хати, грюкали в двері. Якщо цієї миті їм не відчиняли, виламували двері ломами, лопатами, ногами. Цей натовп вривався в натоплені кімнати, лишаючи відчиненими всі двері, кричав-лементував:

— Давай хліб! Державі потрібний хліб! Хлопці! Ану відчиняйте комори, сундуки!

Ми ж, уже колгоспники, казали їм:

— У нас хліба нема, не одержали з колгоспу. Ми самі голодні.

Та на це ніхто не звертав уваги. Активісти заповняли двори і розкидаючи всяке збіжжя з комор, сараїв, хати, рились навіть в кучугурах снігу, шукаючи хліба.

Багато хліба не знаходили, хіба що клумаки в чуланах, в сінях, в коморах. Ці знахідки ніби вогнем запалювали активістів до більш жорстких дій. Відповіді про те, що ці припаси збережені для сім’ї, розлючували активістів, що мов страшні створіння ганяли по дворах, будівлях.

— А що буде їсти сім’я? — казали господарі. Ми ж усе, що мали, віддали в колгоспи, — говорили.

А вони горлали, ламали, шукали, матюкали, били, рвали, залишали село голодним, роздушеним, вбитим. Не пам’ятали в Оленокосогорівці з часів заснування села про такий грабунок, такі тортури, безправ’я, наругу, насилля.

І розпочався в селі голод, мор люду, земляків моїх. Від початку заснування села воно, його знедолені люди не чули, не бачили такого.

Вдарив голод. У земляків, батьків наших, вимітали, грабили все: пшеницю, жито, просо, гречку, кукурудзу, всяке насіння, витрушували з торбин навіть квасолю, горох.

Це все робилось, щоб мої земляки, ми їх діти, старі, малі померли з голоду. Цей розбій робився для того, щоб люд вимер. Він робився наказом згори.

У нас лишилось дерев’яне відерце з квашеною капустою. Його ніхто ніби й не помічав. Мародери, поруйнувавши, побивши, потрощивши, забравши навіть зі сковорідки смажене насіння, пішли. Та пройшла якась хвилина і до двору прибіг захеканий Левко Грохольський. З піною біля роту він схопив оте відерце з квашеною капустою, люто показав нам, дітям, дулю, зло матюкнувшись, побіг до саней, на яких уже сиділи косогорівські опричники. Всі оці опричники, які збиткувалися над земляками, доносили на односельців, руйнували і знищували засоби для життя, згодом були тяжко покарані долею. Той ні з того ні з сього раптом помер, кара Господня його настигла. Той оглух, того прибило чи покалічило.

11. Зі слів Євстратієвої Марії Миколаївни (1920), яка проживає в с. Оленокосогорка.

Дорошенко Василь Григорович

Виснажені, знесилені люди помирали на ходу. От бреде зарослою бур’янами дорогою чоловік. Ноги в нього заплітаються від немощі, він падає на ходу. Це Іван Трохимович Головченко. У нього в хаті, що тулиться до хати мого дядька Ігоря, померла жінка Марія, трирічна дочка Соня, син Сергій, одноліток моєї сестри Зіни.

Сергій помирав найважче. Протягом кількох діб він вив, як молоде вовченя і годі було це не чути навіть тим, хто затикав вуха. Від болів, конвульсій він совав босими, висохлими ногами по глиняній сухій долівці, підповзав до померлої сухої, мов кістяк, висохлої матері, у груди якої уткнулась трирічна кучерява висохла сестричка Соня, що вже померла.

Померлі люди валялись по дорогах, стежках, їх нікому було підбирати, відвозити на цвинтар. В наших сусідів Головченків була велика дружня роботяща сім’я: батько, мати, три парубки, дві дівчинки. Раніше це була сім’я хліборобів, які трудились денно і нічно в полі, вдома, на городі. Та настав голодомор. Першим не витримав голоду їх батько, потім син Сашко, дочка Віра, за нею добра душею тітка Палажка. Дві менші дочки Варвара і Клава рачкували по зарослому городі, їли якісь корінці, траву. А потім розрізали тіло матері і їли її печінку. Там і застигли навічно. Потім появилась підвода, запряжена в одну клячу, нею управляв Іван Коновченко. Він збирав з своїм мабуть однолітком зарослим до вух, сухим, мов скелет, дядьком Степаном Гречаним померлих, і ця бригада везла їх до цвинтаря. Там вони стягали небіжчиків у канаву, якою був обкопаний цвинтар і повертались знову до села, страшного, сірого, глухого.

Митрофан Берегуленко мав біля хати латку городу, на якому він щорічно висівав жито. У 32 році ця нивка була засіяна знову. Та зібрати жито, хліб місцеві опричники не дозволили старому господарю. Біля смужки жита була виставлена охорона, її вартували опричники, лютіші від хижих звірів. Жито дозрівало, а його господар опухлий лягав у домовину.

12. Зі слів Дорошенка Василя Григоровича (1918), який проживає в с. Оленокосогорка.

Баранова Марія Григорівна

Я проживала в с. Оситняжка. Коли настав голод, мені було 6 років. Був у мене батько і мати, а також брат років три. Мати лежала пухла від голоду, а батько помер під коморою пухлий. Ми остались з братом самі. І нас сусідка цілий день вела в Кіровоград і покинула під домом. А вечером прийшла міліція і забрала в приют. І там ми були чотири місяці, поки мати видужала і прийшла за нами в приют. Але брата вже не було, він помер від дизентерії.

13. Зі слів Баранової Марії Григорівни (1926), яка проживає в с. Оситняжка Новомиргородського району, записали члени пошукової групи «Пам’ять».

Тутова Лідія Олексіївна

Комуністи забрали все: зерно, квашену капусту із горщиків, із печі кашу. Померла дівчинка Круц Валентина Олексіївна, їй було три роки. Помер хлопчик Круц Анатолій Олексійович (6 місяців). Це мої брат і сестра. Я ходила в садік пухла. Помер дід Правда Карпо Лівонтійович, 80 років. Померли родичі: Круц Олександр Дмитрович, Круц Ганна Карпівна. Ми їли сохлу калину, дохлу конину, листя із вишні. А всіх померлих відвозили в рядні на кладовище і скидали в одну яму.

14. Зі слів Тутової Лідії Олексіївни (1925), яка проживає в с. Оситняжка Новомиргородського району, записали члени пошукової групи «Пам’ять».

Дяченко Надія Терентіївна

В сім’ї нас було семеро: я, мати та ще п’ятеро сестер. Їли ми і мерзлу картоплю, і буряки, які майже рік лежали на землі і були непридатні в їжу. Знайдена картоплина чи буряк були великою та радісною знахідкою. Вдома її ділили на всіх, тож доставалося дуже мало. З кожним днем їжі ставало все менше. Люди втрачали рідних. Згодом померли всі п’ятеро сестер. Я залишилася з мамою. Бабуся ослабла.

Іноді навіть живих людей, але дуже слабих, вивозили і скидали в могилу. Тому мама була вимушена переховувати свою слабу доньку. Вона носила її на руках і переховувалася з нею в погребах або деінде.

А ще ми їли варене листя з дерев. Іноді тільки-но починали варити, як заходили посланці більшовицької влади і вивертали все з горщиків. А ми злизували з долу брудну їжу, за що отримували нагайкою. Побачивши десь шматок кабака, починали гризти, навіть не помивши. Навіть тварин їли. Зараз, здається, що я не могла цього робити, а тоді, в стані голоду, цього не розуміла. В середині ніби щось переверталося, почали пухнути руки, а згодом і все тіло. Я й досі не розумію, як нам з матір’ю вдалося вижити в ті страшні роки.

15. Зі слів Дяченко Надії Терентіївни (1914), яка проживає в с. Оситняжка Новомиргородського району, записали члени пошукової групи «Пам’ять».

Пустова Дар’я Мефодіївна

Голод напав зненацька... З року в рік були високі врожаї, і куди все поділося, ніхто не знав. Пам’ятаю, як збирали соняшник. За те, що цілий день гнули спину, отримували сто грамів насіння. Лузати його навіть не дозволялося. А їсти вже було нічого. Люди рвали траву, цвіт акації, знаходили на полях цвілу гичку і пекли з цього всього „оладки». Харчувалися мишачими запасами. Великим щастям вважалося знайти земляну гірку, в якій тваринка заготовила собі на зиму колоски мишію, декілька насінин та інший корм.

Опухлі від голоду селяни встановили один для одного закон: на чиїй ділянці трапиться „мишоловка» — вона його. Від недоїдання всі злягли. Спочатку дуже зле стало матері. Я теж була знесилена, пухла. Здавалося, що в тілі хлюпала рідина. Доводилося виносити матір на сонце і свіже повітря. А через декілька днів вже й сама не могла злізти з печі.

У селі люди помирали одне за одним. По вулицях і хатах ходили так звані прибічники комуни, підбирали трупи і складали їх у візок. На цвинтарі була викопана велика яма, куди скидали всіх: і мертвих, і дуже немічних, але ще живих. Хотіли забрати й мене, та сестра, плачучи, не віддала.

Оклигала. Тоді якраз доспіли вишні. А ще нишком носили додому кукурудзу. Гризли тверде, навіть не мелене зерно. Одного разу голова колгоспу дізнався про це. Як він розлютився! Схопив маму за груди і тим качаном, що підібрав під припічком, почав її бити.

— Злодії ви, обкрадаєте державу! — кричав він.

Ось так знущалися з людей. Пізніше ми вимушені були переїхати в село Поклетарівку до родичів, які були трохи заможніші. Вони нас і врятували.

16. Зі слів Пустової Дар’ї Мефодіївни, яка проживає в с. Оситняжка Новомиргородського району, записали члени пошукової групи «Пам’ять».

Крикуненко Петро Гаврилович

Ми із жінкою — корінні жителі села Андросово. Раніше тут була артіль «Пахарь», а потім колгосп ім. Дем’яна Бєдного. До 30-го року в колгосп насильно не загонили, люди навіть вели індивідуальне господарство, мали корову, коней і інвентар. А після 30-го року в колгоспі вже були всі жителі села Високі Байраки. Село було на 120 дворів. Люди жили заможненько. Із села вислали до Польщі одного чоловіка Лебедовського, який працював на залізниці майстром і був поляком. У колгоспі люди працювали задарма, давали в рік 50 кг зерна, а то могли і того не дати. Паспортів не було, виїхати із села не могли.

Причиною голоду вважаємо засуху, яка була і не один рік. Весна 1933 року була самою страшною. По селі було страшно пройти, скільки було пухлих людей. Виживали, хто як міг. Варили лободу, кінський щавель, пекли зелені сливи, мишій, берізку, товкли шапки із соняшників, а дітвора все листя із вишень пооб’їдала. Люди ходили попід хатами і забирали все що бачили, лазили і на горище. Все що забирали, потім варили у сільській їдальні і їли.

У 1933 р. головою був Ковальов (його прислали з Кіровограда), який був дбайливим господарем. Він організував дворазове харчування працівників. Але за відсотки від врожаю, які він давав людям, його засудили на 2 роки ув’язнення. У селі були ясла, навіть діти із інших сіл їх відвідували, де їх також кормили. Працюючим давали по 200 гр хліба, такого чорного-чорного, невідомо із чого його тільки й пекли. В той час дуже багато скоту перерізали, поїли навіть шкури. Але у кого корівка лишилася, то ті й вижили.

У сім’ї Терешко було 12 чоловік, і всі вижили. У 30-ті роки за те, що вкрав пляшку зерна, давали 10 років. У 1947 році Крикуненко М. М. за мішок насіння отримав 2 роки ув’язнення, Крикуненко Афанасій Федорович за 100 кг зеленої люцерни — 1 рік, Брайченко Марія Гаврилівна і Ласковська Ганна Григорівна — по 10 років ув’язнення за 40 кг качанів кукурудзи. Але їх повипускали раніше.

На полі збирали обгорілі колоски. Мама їздила на базар (у нас була корова) і на аеродром, і вимінювала молоко на шматочки хліба. У самому селі у нас похована лише Крикуненко Тетяна у погребі свого подвір’я. А на кладовищі ховали так: яму в пояс вириють, кинуть туди людину. Не встигли прикопати, як уже везуть когось іншого, знову докопують. У нас уже кладовище у чотири прошарки. Був у нас у селі такий чоловік Шульга Тимофій Григорович, який був здоровенький, він і переховав півсела.

Можу повідомити імена загиблих у 1932 — 1933 рр. в селі Андросово:

Крикуненко Терентій Феопентович, жінка і 4 дітей.

Крикуненко Максим Аврамович, жінка і 3 дітей (2 дівчат і син Василь).

Крикуненко Антон Фролович і жінка Надія, діти — Степан і Валентина.

Крикуненки Антон і Євдокія.

Д’яченко Мотря Василівна, син Микола і дочка.

Веретенін Петро, жінка Мотря і 2 дітей.

Крикуненко Феня і її діти: Катерина і Ольга.

Діти — Крикуненко Михайло Ларіонович, Надія Ларіонівна, Мотря Ларіонівна.

Крикуненко Гаврило Миколайович і діти Григорій і Меланія.

У сім’ї Крикуненка Пилипа померло 2 дітей.

Крикуненко Євдоким, діти — Карпо і Надія і жінка.

17. Зі слів Крикуненка Петра Гавриловича, який проживає в с. Андросове Кіровоградського району.

Тарапака Ольга Олексіївна

Я народилася в 1924 році. Усе, що було в хаті, батько вимінював на врожай. У 1933 році виїхали в Білорусію. Батько возив начальника радгоспу. Брат робив конюхом, а ми, діти, ходили просити їсти. А потім прийшов указ вислати українців на Україну, і ми поїхали додому. У нас були великі клуні і ми з мамою возили тачкою в Кіровоград дрова на продаж.

У 1947 року у нас була корова і з її допомогою ми вижили. Міняли молоко на кукурудзу. У нас продукти не забирали, бо не було чого брать. Була силосна яма, в якій вибирали качанчики і їли, або мерзлу картоплю. Батьки віддали нас до приюту. Я була цілий місяць, а брат тікав. У приюті давали курінчик хліба з маслом, похльобку. А ми рвали листя з дерев, скручували його й їли. Дітей у приюті було дуже багато, лежали пухлі, аж текло з них.

В моєму роду усі вижили, крім двох племінників Миколи і Ліди Даніленків, які померли у приюті. Якщо хтось помирав, то хоронили свої люди. Голод — це страшне діло. Хай Бог милує і одводе! Люди не ділилися між собою, бо не було чим. Кожен виживав, як міг.

Померлі від голоду в нашому селі: Сім’я Горщатко — 4 дітей, сім’я Харленко — 7 дітей, у сім’ї Соменка Леоніда Івановича померли майже всі.

18. Зі слів Тарапаки Ольги Олексіївни, яка проживає в с. Андросове Кіровоградського району.

Кравцова Юлія Федорівна

Були випадки людоїдства. Говорили, що жінка з’їла свого сина. Урожаю не було тому, що не було чим сіяти. Не було зерна, бо зерно було у багатих людей. У людей забирали зерно, продукти, мотивували тим, що потрібно кормити людей у місті. Багаті закопували хліб у землю, висипали в копанки біля річки. На трудодень давали по врожаю зерно.

Хоронили людей у великі ями на кладовищах. Іноді із ям і ноги виглядали. Накидували людьми повні ями. Були люди, які грабували поїзди і тим виживали. Ходив сильний тиф, помирали люди. Деякі діти, щоб вижити, ішли в найми. Мама виміняла золотий хрестик на продукти.

Люди їздили в Росію за продуктами. В містах теж був голод. Хто був сильнішим, то той і йшов закопувати померлих. Люди допомагали один одному. Пекли лушпайки на плиті і те їли, так і виживали. Винуватцями голодомору вважаю політиків і уряд.

19. Зі слів Кравцової Юлії Федорівни, яка проживає в с. Андросове Кіровоградського району.

Роїна Катерина Герасимівна

Була у нас весела і дружна родина: мама, тато і нас четверо маминих ластів’яток-діточок. Та ось настав цей страшний голодний рік. Я була тоді дуже маленька. Звичайно, багато чого не пам’ятаю. Але згадую заплакані мамині очі щоранку, коли вона швидко бігла до печі, де спали ми, діти, з надією, що всі живі й здорові. Як полегшено зітхала, коли знімала нас по черзі з печі і садила до столу. А на столі порожньо.

Та ось мама несе горщик. А в горщику — їжа. Подрібнена на шматочки і запарена щириця. Іноді перетрушувала мама солому, щоб знайти бодай пару зерняток, щоб змолоти і запарити нам, діткам. Про солодкі пиріжки ми і не мріяли, вони могли нам тільки снитись. Але якою смачною була ця їжа. Та після неї ще більше хотілося їсти. Та все ж таки цієї їжі не вистачало. Наш тато вирішив податися в місто Кіровоград, щоб можливо там добути їжу. Та не дійшов.

Зморений голодом сперся об деревину та й помер. Дізналася мама про це горе, але сил забрати й поховати татка не було. Та мама все ж таки за допомогою односельців принесла тіло батька. Викопали яму до колін, поклали ряднину, на неї тата, а зверху накрили рушником. Та так і поховали. А вже пізніше, в 1935 році перепоховали рештки батька по-людському, зробивши домовину. Залишилася наша мама після батькової смерті з чотирма дітьми на руках.

Тоді мамин брат, який жив у Кіровограді і мав своїх шестеро дітей, запропонував мамі, щоб вона віддала свою найменшу донечку, тобто мене, в його родину. Адже від голоду у мене пухли ніжки, а рученята були, як ті скельця. Та мама не погодилася. Боролася за життя своїх дітей як тільки могла. Але коли відчувала, що голод і її може підкосити, заповідала старшим діткам, що якщо щось трапиться, то мене щоб віддали дядькові. Та Бог змилувався над нами. Ми вижили. Але жах, який творився тоді в селі, назавжди залишиться в моєму серці.

Село в той час перетворилося на жахливе видовище. На вулиці лежали мертві люди. Їх ніхто не забирав, тому що не було кому. У людей не було сил копати могили і ховати тіла. Але все ж таки збиралися гуртом, копали неглибокі ями і хоронили мертвих.

Та була в нашому селі іще страшніша історія. Жила собі родина: чоловік, дружина і єдиний синочок. Голодно і їм було. Мама поставила горщик з їжею в піч, щоб впарився, а самі з татом пішли із дому. Коли син зайшов до хати, побачив горщик, то сів і почав їсти. В цей час до хати зайшов батько, побачив це і почав бити свого сина. Бив так, що вбив його. Що це? Сліпа лють затьмарила очі? Чи, можливо, голод перетворив людей на дикунів, хижаків? Це неможливо пояснити. Не можна виправдати цей вчинок. Батько взяв бездиханне тіло сина і викинув на вулицю. Ніхто не звернув уваги на тіло хлопчини, адже таких тіл було багато на вулицях Високих Байрак. Люди подейкують, що довго на городі біля будинку валявся дитячий череп.

Та прийшла весна. З’явилася молода травичка, молочай, який ми також їли. Іноді бігали в берег по очерет і їли його соковиті стебла. Лазили по буграм, збирали квіти, у яких було солодке стебло і їли їх. Грілися на сонечку, як ті комашки і раділи, раділи, що залишилися живими.

20. Зі слів Роїни Катерини Герасимівни, яка проживає в с. Високі Батраки Кіровоградського району.

Бабуся Лущина Віктора

Мені було на той час 22 роки. Сім’я була не дуже бідна, тому до нас прийшли забирати «лишки». Мама вирішила заховати частину зерна, засипавши його в ножки ліжка. Допомагали нам сестри Оля, Віра і Ліда. Засипали десь відро зерна і ножки засмолили. В той день у нас забрали останнє зерно і дві плачинди. Зиму ми якось пережили, а весною їли кропиву, ромашку, кульбабу. З семи дочок і чотирьох синів лишились живими я, Ганна, Оля, Ліда, Віра. Решту ми поховали.

В селі на нашій вулиці жила баба Мотря. Вона з’їла свого внука, а потім коли приїхали батьки, вгощала їх м’ясом.

21. Зі слів бабусі, яка проживала в с. Велика Северинівка, записав Лущин Віктор.

Делікатна Федора Григорівна

Народилася 1925 року. Наша сім’я спаслася тим, що мала корову, яка гарно доїлася. Люди їли собак, котів, ловили жаб, тому що риби майже не було і її забороняли ловити. Поля сторожували, а кого ловили на кражі колосків, забирали все майно і навіть розстрілювали.

22. Зі слів Делікатної Федори Григорівни, яка проживала в с. Велика Северинівка записано 1990 року.

Вітряченко Любов Михайлівна

В селі був такий випадок: з сім’ї шести чоловік лишились живими жінка і старша дочка. Жінка робила на току.

Одного разу на прохідній у неї знайшли жменю зерна. Відвели в сільську раду і почали допитувати. Вона вся пухла від голоду почала плакати і проситися щоб її відпустили бо вдома дитина. Але її свої ж сільські і засудили. Казали, мовляв, люди з голоду пухнуть, а ти зерно крадеш. Вона отримала 5 років в’язниці.

23. Зі слів Вітряченко Любові Михайлівни, яка проживає в с. Велика Северинівка.

Голуб Єфросинія Іванівна

В сім’ї було четверо сестер і три брати, батько й мати. Вустя Івановна, Хведосія Івановна Роман Іванович, Олексій Іванович, Тімофєй Іванович, Олена Івановна, матір звали Горпина, а як по батькові не пам’ятаю. Батька звали Іван Романович. В 32—33 роках, коли був голодомор, жилося дуже тяжко. Їли бур’ян, мерзлу картоплю, ходили по полю, збирали і їли її, рвали щавель і пекли з нього грицики.

Активісти ходили по хатах і забирали хліб, всю скотину яка була в людей і все майно. Зерно ховали в яму, а активісти все одно знаходили і забирали його. Потім не пам’ятаю, як опинилася в притулку в Знам’янці. Але пам’ятаю, що коли ми тікали з притулку, йшли пішки три дні. Йшла не сама, нас було багато, та з ким йшла, не пам’ятаю.

Ці три дні, які йшли, зовсім опухли, бо їли зелень. Коли я прийшла додому в село Божидаївку, там сестра пекла хліб в печі. А я побачила стала, й почала просити в неї кусочок. Та сестра сказала, що не дасть, бо я геть пухла. Коли відійду трохи, тоді й нагодує.

24. Зі слів Голуб Єфросинії Іванівни (1920), яка проживає в с. Божидаївка Кіровоградського району.

Чубар Сіма Василівна

В селі було три вулиці, а до кінця голодовки лишилась ледь одна. Сім’я Козирьових померла вся, це четверо дітей і батьки. Баба Гольша, приблизно 1850 р. н. дожила до весни 1933 р. А коли вже почали підкормлювати, не витримала голоду і зійшла з розуму. Помер і її правнук Олексій та його друг Королів Олексій. Їм було приблизно по 20 років.

Жила сім’я з шести дітей і батьків. Дітям, котрі були схожі на батька, їсти мати не давала. Найменшим був Льоня, близько двох років, Маша 1923 р., Коля трохи старше Маші, і Гриша, якому було десь 20 років. Цих дітей не годували і вижив з них останній, бо його підкормлювала дядина. Годували Валю і Вітю.

Була у полі вишка приблизно 8—9 м висотою і на ній сторожував поля Вася Маланчук, який був не при собі. Його завдання було, щоб не зрізали, а потім не збирали колосків.

Жили в селі Луньови. Федька 1905 р. н. був активістом, але умер з голоду разом з батьком Борисом. Менший брат Олексій, десь 1913 р. н., пішов до сестри Мотрі у Виску (12 км.), вернувся та й умер вночі на порозі власної домівки із торбинкою крупи. Потім умерла і їх бабуся.

Один з активістів, що розкуркулював і виселяв, йшов у сільську раду та так і умер дорогою, люди бачили тіло на дорозі.

Пам’ятаю, як між собою розмовляли бурсуї (члени буксирних бригад), що за вогнем у печі знайшли казан з пшеницею.

Сім’я моя вижила тим, що батько заховав у гною бочку з зерном. Хтось доніс що не вмирають то прийшли з обшуком і сказали будуть ламать піч, бо там зерно. Батько сказав:

— Якщо знайдете, рубайте на колоді мені голову. Якщо не знайдете, порубаю вас. Без печі діти зимою позамерзали б за добу.

В Захарівці жила жінка і двоє дітей. Люди одного разу почули крик. Заглянули у вікно, а вона зарізала дитину і за другою ганяється.

В кінці весни діти-сироти були зібрані в приют, який відкрили у селі. Діти були різного віку. Частина маленьких умерли вже у приюті. У школі кормили соєю. Вчилися разом з сиротами з приюту Васею Ракетним та Гришою Краснощоком.